Сонети. Світовий сонет
- Автор: Павлычко Дмитрий Васильевич
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Генеза
- ISBN: 966-504-388-9
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Сонети. Світовий сонет». Краткое содержание книги:
Видання сонетарію видатного українського поета складається з оригінальних та перекладних творів цього жанру. Поет розглядає свою сонетну творчість як пошуки людської істинності. Авторська частина книжки порівняно з попередніми виданнями значно розширена; перекладна — це антологія «Світовий сонет», де окремо подано повний сонетний доробок В. Шекспіра, Гвєздослава та Янки Купали і переважну більшість сонетів Ш. Бодлера. В цілому сонетарій Д. Павличка — унікальне явище української літератури, в якому в невмирущій поетичній формі постає вічність людського духу.
Перейти на страницу:
162
Щасливі квіти й благовісні трави,
Прим'яті донною на самоті;
Пісок, що береже сліди святі
Чудових ніжок під листком купави;
Гаї прозорі, віти, наче пави,
Фіалки у любовній блідноті,
Ліси вільготні, тихі та густі,
Куди не входить сонце величаве;
О краю мій, о ріки голубі,
Ви омиваєте Лаури очі,
Їх блиск перебираючи собі.
Прекрасні ви в своєму непороччі!
А там — підводні скелі серед ночі
Горять в мого закохання журбі.
190
Над річкою, де в мураві дорога,
При сході сонця, якось навесні,
Моїм очам, як видиво у сні,
З'явилась олениця злоторога.
Немов скупець, що довше якомога
Дивиться прагне на скарби сяйні,
За нею стежив я, аж дух мені
Перехопила радісна тривога.
Навколо шиї сарни — письмена
В алмазах: «Цезар дав мені свободу —
Не руш мене!» — О сяюча мана!
Сягнуло сонце полудня. На вроду,
Йдучи, я задививсь і впав у воду.
І зникла тут же ланя неземна.
З КНИЖКИ«НА СМЕРТЬ МАДОННИ ЛАУРИ»
267
Де погляд ніжний, де чарівний вид;
Де постать горда, де струнка постава,
Де мова та бентежна й величава,
Що завдає негідникові встид?
Де сміх, що жалить того, хто набрид?
Де та душа, що, мов зоря яскрава,
Висока й гідна владарського права,
Небесний нам осяяла блакит?
Я вами дихаю, для вас палаю,
Я народивсь для вашого єства,
Без вас мені нема й не треба раю;
Як радість відійшла моя жива,
В словах надію я плекав безкраю,
Та вітер порозвіював слова.
272
Життя летить, і днина йде остання,
Товаришує смерть великим дням.
З теперішнім, з минулим, з майбуттям
Я — в стані вічного ворогування.
Мене вбивають спогади й чекання,
Не маю спокою ні тут, ні там;
Якби я піддавався цим думкам,
То відійшов би на той світ зарання.
Вже не зазнаю щастя; навпаки —
Мій корабель несуть вітри гривасті,
Розшарпують його, як ті вовки.
Поламані на ньому щогли й снасті,
Вкриває буря береги скелясті,
Де згашені манливі маяки.
274
О, гетьте ж ви, думки, мої тирани,
Чи не доволі вже мене Судьба,
Любов і Смерть цькували, мов раба,
Чи вже мої загоїлися рани?
А ти, о серце, завжди неслухняне,
На мене з недругами йдеш — хіба
Служити ворогам — це не ганьба,
Хіба мій меч їх більше не дістане?
В тобі — гінці Любові потайні,
В тобі справляє Доля всі пишноти,
В тобі готує Смерть удар мені;
Моє життя ти прагнеш розмолоти,
Тому від тебе йдуть усі турботи,
Думки підступні й лиха навісні.
Мікеланджело Буонарроті
З КНИЖКИ «СОНЕТИ»
19
Я вашим зором бачу світло миле,
Яке мені, сліпцеві, — з неба дар.
На ваших плечах я ношу тягар,
Який здвигнути сам не маю сили.
Я, сотворіння куляве, безкриле,
На ваших крилах лину вище хмар.
При вас то блідну, то стаю, мов жар,
Який би навіть льодом не згасили…
Як ви щасливі — то всміхаюсь я,
Як ви сумні — я пойнятий журбою,
У вашій волі — воля й мисль моя.
Я — наче місяць той, що сам собою
Не світить золотистою габою,
Лиш сонцем осіянний він сія!
20
Ніч має вроду темну й величаву,
В ній подив таїни немов закляк,
А день живий і жвавий, мов хлоп'як,
Веде при сонці осяйну забаву.
Але не тільки сонце нищить мряву —
Хай з'явиться черв'як чи то світляк
Із невисоких сфер, і вже ніяк
Не врятувати темряви державу.
І вже земля підводиться в теплі,
Плодющу піднімає деревину,
До неба зводить кільчики малі.
Перейти на страницу: