Сонети. Світовий сонет
- Автор: Павлычко Дмитрий Васильевич
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Генеза
- ISBN: 966-504-388-9
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Сонети. Світовий сонет». Краткое содержание книги:
Видання сонетарію видатного українського поета складається з оригінальних та перекладних творів цього жанру. Поет розглядає свою сонетну творчість як пошуки людської істинності. Авторська частина книжки порівняно з попередніми виданнями значно розширена; перекладна — це антологія «Світовий сонет», де окремо подано повний сонетний доробок В. Шекспіра, Гвєздослава та Янки Купали і переважну більшість сонетів Ш. Бодлера. В цілому сонетарій Д. Павличка — унікальне явище української літератури, в якому в невмирущій поетичній формі постає вічність людського духу.
Перейти на страницу:
2004
СПОВІДАЛЬНІ СОНЕТИ
1
Я став тоді рабом, як написав заяву,
Вступив під натиском до компартійних лав.
В тім пеклі я горів, мов ялівець, палав
І потім опадав кудись в глибоку мряву.
Та чудо сталося: на вольності відправу
Мене покликано для неминущих справ.
Я душу спалену свою з землі зібрав,
Мов з іскрами золу димуючу й криваву.
Я ще горю, але то тільки никла грань;
Врятований з вогню, жадаю прохолоди,
Виходжу на сніги в сяйну, морозну рань.
Не оглядаюся на власні переходи,
Боюся бачити на білині свободи
Сліди обвуглених юнацьких почувань.
2
Не вірив я собі, страхався власних слів,
Бо знав, що слухають і стіни, й телефони,
Та виривався все ж з покірної колони,
Що до трибун несла царя пролетарів.
До наляку свого ненавистю горів,
Окови на душі носив тяжкі, як дзвони.
А вже коли співав про чорне і червоне,
То думав про своїх братів-боївкарів.
В благословенний день собі сказав я: «Досить!
Боятись перестань, і на майдан іди,
І сповідайсь, як муж, що милості не просить!»
Окови я зламав, та не позбувсь біди:
Палають на душі ганебні їх сліди;
Ласкавий Бог, але полегші не приносить.
3
Любити ворогів — найтяжча це наука,
Що йде, мій Господи, з Твоєї доброти.
Я ж в серці закипав, жадав покари, мсти,
Коли мене вражав негідник і падлюка!
Та піднімав і Ти у Божім храмі бука
На жадібних купців погорблені хребти,
І Юді Ти не дав од зашморга втекти,
Як пойняла його відступництва розпука.
Ненавидів я зайд-гнобителів. Пробач,
Та більше не любив не чужака, а брата,
Що за геройство мав свій підневільний плач.
Ще більше не любив себе! Доба проклята
Була така, що я з гнобителем на свята
Сідав за стіл і їв, як плоть свою, калач.
4
Був на трибуні кат, а ми сиділи в залі,
Поети злякані, ряди погаслих свіч,
На гори наших душ упала темна ніч,
І зір погаснув наш з болючої печалі.
Як під помостами конали на Каялі
Пов'язані князі, так мліла наша річ.
Мовчали ми, як дух зруйнованих сторіч,
Як Бога вічного потовчені скрижалі.
Ніхто не закричав. І я змовчав також,
Та нишком докоряв поетові старому,
Коли в його руці відчув смертельну дрож.
Чому це я не зміг пробачити нікому
Тремтіння власних рук, ганебну осорому
Мовчанки рабської, що прославляє лож?
5
Хотів я підійти і вдарити падлюку,
Щоб заточився він і повалився в грязь,
Щоб аж йому щока від ляпаса спеклась,
І щоб тулився він, немов хробак, до бруку!
Насправді ж я йому подав поштиво руку
І плоть його відчув, немов гидотну мазь;
Втім, усмішка моя (звідкіль вона взялась?)
Нагадувала крик розчавленого звуку.
Фальшива доброта перемогла на мить.
А може, то була відраза до мерзоти,
Котра лайно і бруд обходити велить?
А може, я свій страх не зміг перебороти,
Бо як згадаю, знов тремчу від соромоти,
І на моїм лиці той ляпас мій горить!
6
Я недругів своїх старавсь не впізнавати,
Проходячи повз них, убік відводив зір;
Це помилка була, бо ворог — наче звір:
Як в очі не зирнеш, він буде нападати.
Ти пожадай за зло не миру, а відплати,
І сутички шукай, і злагоді не вір;
Як він одвернеться, роби наперекір,
Ставай з ним до чола, хай бризне кров бидляти!
Гірке моє вчення. Немає тут Христа.
Є людські мудрощі, позичені в потвори,
Що невідома їй звитяжна доброта.
О Боже, чом же Ти не дав мені покори,
Коли шукав мій дух ослаблений опори,
І сяяла йому, як сонце, правда-мста?!
7
Сумна моя душа — криниця, повна туги
За тим, що не збулось, хоч мріялось мені.
Та не хотів би я вернутись в юні дні,
Щоб виправляти все, життя прожити вдруге.
Перейти на страницу: