Сонети. Світовий сонет
- Автор: Павлычко Дмитрий Васильевич
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Генеза
- ISBN: 966-504-388-9
- Жанр: Прочая поэзия
Электронная книга - «Сонети. Світовий сонет». Краткое содержание книги:
Видання сонетарію видатного українського поета складається з оригінальних та перекладних творів цього жанру. Поет розглядає свою сонетну творчість як пошуки людської істинності. Авторська частина книжки порівняно з попередніми виданнями значно розширена; перекладна — це антологія «Світовий сонет», де окремо подано повний сонетний доробок В. Шекспіра, Гвєздослава та Янки Купали і переважну більшість сонетів Ш. Бодлера. В цілому сонетарій Д. Павличка — унікальне явище української літератури, в якому в невмирущій поетичній формі постає вічність людського духу.
Перейти на страницу:
СОНЕТ ДО ШІЛЬЙОНУ
Безсмертний духу вольного ума!
Свободо, найсяйливіша в темниці,
Де ти живеш в душі, як у світлиці,
У серці, що скорила ти сама.
Коли твої сини натхненнолиці
Зневолені, закуті в ланцюги,
То їхня слава, наче крила птиці,
Із кожним вітром грає навкруги.
Шільйоне, знай, твоя тюрма — то храм,
Священний вівтар — то брудна підлога,
Де Бонівар ходив. Ступати нам
Потрібно тут ніжніше якомога,
Щоб не завадити страшним слідам —
Вони для правди-мсти волають Бога!
Джон Кітс
ПРО КОНИКА І ЦВІРКУНА
Ніколи не вмирає спів землі.
Коли вже птиці в лісові околи
Втечуть од спеки й викошене поле
На мить затихне в літньому теплі, —
Озветься коник. Сівши на стеблі,
В захопленні не томлячись ніколи,
Він тішитиме сонце ясночоле —
Й тремтітимуть од щастя мотилі.
А вже в зимі, коли від холоднечі
Поглибшає в хатині тишина,
Цвіркун співає пісню нам з-під печі.
Росте в дрімоті пісня негучна,
Спів коника і літа молодечі,
Дзвінкі луги нагадує вона.
ДО СНУ
О ти, бальзаме затишної ночі,
Що затуляєш милостиво нам
Повиті темрявою й смутком очі,
Плоть сповнюєш солодким забуттям,
О сон! Закрий мені повіки нишком
Чи дочекайся, доки добрий мак
Розкине видива свої над ліжком,
Тоді рятуй, бо день, як той відьмак,
Болючим світлом зблисне наді мною,
Печаль приносячи з далечини
І серце осліпляючи маною.
Рятуй від совісті, що все вини,
Мов стежки кріт, шукає темниною,
Душі шкатулку сміло зачини.
Генрі Лонгфелло
ДАНТЕ
Тосканцю, ходиш, наче тінь заклята,
У сферах смутку з жалістю в очах.
Підводиться з душі твоєї жах,
Як з гробу вогняного Фаріната.
Твоя священна пісня — мов розплата,
Мов смерті клич, та скільки в почуттях
Твоїх скорботи, милосердя, благ,
Що в млі горять, як зір сім'я крислата!
О, бачу я: стоїш біля воріт
Монастиря, одягнений в порфіру,
Як і довкружний, надвечірній світ.
«Що тут шукаєш? Мов нам правду щиру!» —
Питає брат Іларіо. В одвіт
До мурів пошепки говориш: «Миру!»
ОСІНЬ
Твої гінці — дощі — летять навскіс.
Твої знамена б'є вітрів крутнява.
Мов самаркандський шовк, ява яскрава —
Воли статечні тягнуть твій повіз.
На мості злотному, в короні кіс,
Як Шарлемань, стоїш ти величава,
І знаками володарського права
Благословляєш ферми, ниви, ліс.
Твій щит у яснім місяці врожаю
Висить, багряно сяючи, вгорі,
Десь на блакитному карнизі раю.
Снопи — мов полум'я на вівтарі.
Метає вітер листя в даль безкраю,
Як милостиню при твоїм дворі…
Едгар По
ДО НАУКИ
Науко! Справжня дочко давнини!
Все змінює твоя нещадна сила,
Співця катує, рве натхнення й сни,
Мов гриф, кому нудна реальність — крила.
Чи може полюбить тебе поет,
Як ти його клейноди погасила,
Йому, хто відає безстрашний лет,
Ширяти в небесах заборонила?
Хіба не ти прогнала з джерела
Наяд під інші радісні зірниці,
Дріадам житла в лісі не дала,
Зіпхнула Артеміду з колісниці,
Від мене мрію вирвала мою
В зеленім тамариндовім гаю?!
Роберт Фрост
СОЛДАТ
Він — спис, що впав; метнули, а потому
Не підняли його; роса на нім,
А він лежить, заіржавілий грім.
Якщо ж ми не побачимо ні в чому
Того, що може рівня буть йому, —
Це через те, що ми короткозорі,
Прикуті до землі, землею хворі,
І що ракети наші не пітьму,
Перейти на страницу: