Казки народів світу
- Автор: Сидоренко Ирина
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00620-7 (укр.)
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки народів світу». Краткое содержание книги:
Сборник включает избранные сказки народов мира. Большинство из них выходило в издательстве «Вэсэлка» в разные годы.
Редактори-упорядники Ірина Сидоренко, Володимир Романець
Передмова Ірини Сидоренко
Яцусь і незчувся, як коні домчали його до пишного палацу. На ганку вже стояли юрбою слуги, чекали на нього.
Тільки ж не було тут нікого знайомого. Всі навколо чужі і якісь чудні, наче перелякані.
Зате коли Яцусь зайшов у палац — там уже було на що подивитися. Така пишнота, таке багатство — тільки пташиного молока немає.
— Ну й заживу я тепер! — вигукнув Яцусь і, оглянувши всі закутки, мерщій пішов до ліжка, бо йому страшенно хотілося спати. Як ліг на пухові перини та вкрився шовковою ковдрою — відразу заснув міцним сном.
Скільки проспав — і сам не знав; прокинувся, бо дуже їсти захотілось.
Дивиться Яцусь — на нього вже чекає стіл, заставлений різними дорогими стравами. На що тільки гляне — відразу само до нього на тарілку сунеться. Вже не було чого й бажати, аж смак до їжі пропав.
Пішов Яцусь до саду, а там ростуть заморські дерева: на одній гілці квіти ростуть, а на другій уже й плоди достигають. З одного боку саду — море, з другого — ліс. А посередині річка тече.
Яцусь ходив скрізь і дивився, роззявивши рота. Найчудніше йому було те, що він нізвідки не може побачити ні своєї околиці, ні лісу, з якого вийшов, ані свого рідного села. Не те, щоб Яцусь засумував за ними, просто цікаво було, де вони поділися.
Та як позбігалися слуги, почали заглядати в очі, питатися, чого він хоче, та як понаносили всякої всячини, Яцусь і думати забув про село та про своїх батьків.
Назавтра повели його до скарбниці, де горою лежало золото, срібло й різне дороге каміння. Глянув Яцусь і думає: «От коли б я міг пригорщі зо дві цього золота дати батькові й матусі, братам і сестрам — хай би собі поля шматок докупили чи худоби». А сам знає, що не можна, бо ледве він із кимось поділиться, все його щастя зараз пропаде.
«Ет! — думає собі Яцусь,— нащо мені про когось турбуватися чи допомагати! Хіба вони голови й рук не мають? Нехай самі про себе дбають. Аби мені добре було!»
І зажив Яцусь один у своєму розкішному маєтку, вигадуючи собі всілякі забави.
То він нові палаци будує, то сад садить по-своєму, то коней міняє — сивих на гнідих, а гнідих на буланих. Понакуповував собі всього, чого душа забажає. Одягся в золото й дорогоцінне каміння, аж поки набридло йому все як є, і вже нічого більше не хотілося. Навіть їсти, бо він тепер ніколи голоду не знав. А найгірше було те, що Яцусеві нічого було робити. Не годилося ж такому вельможному панові братися за сокиру, за граблі чи за лопату! Отож Яцусь тільки ганяв слуг, вимагав то того, то іншого, аж поки й це йому надокучило.
Минув рік і другий — усе Яцусь має, чого тільки заманеться, а вже йому оце щастя набридло так, що часом і жити не хочеться.
А найбільше він сумував за рідним селом, за своїми батьками. Коли б хоч побачити їх, хоч довідатися, як вони там живуть... Тільки згадає Яцусь про матір — серце йому крається від болю.
Одного дня він таки наважився: сів у карету й побажав опинитися біля рідної хати. Коні зараз же рвонулися й полетіли, мов вихор. Яцусь і незчувся, як карета зупинилася біля батьківського подвір’я. В нього навіть сльози з очей побігли. Все було таке, як і два роки тому, тільки постарілось дуже. Ось старий жолоб біля криниці, пеньок, на якому Яцусь рубав дрова, старі ворота, солом’яний дах, порослий мохом, драбина біля стіни. Наче Яцусь кинув усе тільки вчора... А де ж люди?
З хати визирнула стара, згорблена жінка в подертій сорочці. Боязко глянула вона на панську карету, яка зупинилась біля їхнього двору.
Яцусь виліз із карети. На подвір’ї зустрів його старий Бурек, іще худіший, ніж був колись, з наїженою шерстю. Він люто загавкав на Яцуся, аж присідаючи на задні ноги — не пізнав. Яцусь підійшов до хати. На порозі, спершись об одвірок, стояла мати, дивилась на нього і теж не пізнавала.
В Яцуся защеміло серце.
— Матусю! — гукнув він.— Це ж я, ваш Яцек.
Мати глянула на нього почервонілими очима.
— Жартуєте, ясновельможний пане! Мого Яцека вже й на світі нема. Якби він був живий, то невже б за два роки не обізвався до нас? Та ще й коли б він, як оце ви, мав усього вдосталь — невже дав би своїм батькам умирати з голоду! Ні, де там! Мій Яцусь мав добре серце, він навіть і не схотів би того щастя, яким не міг би поділитися із своїми.
Почервонів Яцусь, опустив очі. Кишені в нього були повнісінькі золота, та ледве він сягнув у кишеню рукою, щоб сипнути пригорщу золота у фартух матері, як його взяв страх: адже зараз він утратить усе чисто.