Казки народів світу
- Автор: Сидоренко Ирина
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00620-7 (укр.)
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки народів світу». Краткое содержание книги:
Сборник включает избранные сказки народов мира. Большинство из них выходило в издательстве «Вэсэлка» в разные годы.
Редактори-упорядники Ірина Сидоренко, Володимир Романець
Передмова Ірини Сидоренко
Коли дивиться — перед ним височезний кущ папороті, товстий, як дуб. А на одному листку внизу світиться квітка — п’ять золотих пелюсток і посередині око. Крутиться те око, як млинове коло, і сміється... В Яцуся серце закалатало. Простяг він руку, от-от ухопить квітку — і раптом заспівав півень: настав світанок. Квітка блимнула й згасла.
І так у Яцуся зразу ж у голові загуло, що й ноги в нього підломилися, і він впав на землю. Прокинувся — лежить він у хаті, на постелі, а мати клопочеться біля нього й плачучи мовить, що знайшли Яцуся ледь живого в лісі.
Тут Яцусь зразу пригадав, що з ним сталося, та матері нічого не сказав — соромно було. Сказав тільки собі, що це ще не кінець! На той рік знову буде така сама ніч, тоді й побачимо.
Цілісінький рік Яцусь тільки про це й думав, але не прохопився жодним словом, аби люди не сміялися. Нарешті знов настав отой день, а за ним — найкоротша ніч. Яцусь чисто вмився, одяг білу сорочку, нові липові личаки, підперезався червоним поясом. Коли хлопці та дівчата побігли стрибати через вогнище, він шугнув у ліс.
Думав, що знов доведеться йому пробиватися через хащі й стрибати по купинах на болоті — коли ні. Бачить: високі сосни та дуби стоять на голому кам’янистому полі. Від одного дерева до іншого треба йти та йти, а дерева наче самі тікають від нього, ще й поросле мохом каміння виростає з-під землі. Скрізь росте папороть, ніби хто нею засіяв ліс — і малою, і великою, та ніде не видно жодної квіточки.
Здалося Яцусеві, що він іде вже цілий рік — така довжелезна була дорога. Але він не повернув назад, не злякався, ішов далі.
Аж дивиться — світиться здаля та сама квітка: п’ять золотих пелюсток, а посередині величезне око.
Яцусь підбіг, простяг руку. Та раптом заспівали півні. Настав світанок, і квітка зникла. Але Яцусь не впав, не зомлів, а сів на камені.
— До трьох разів спробую! — тупнув він ногою.
І тут зборола його втома. Він упав на мох, що ріс між камінням, і заснув. Ледь заплющив очі, як почало йому щось ввижатися. Дивиться: стоїть перед ним квітка з п’ятьма пелюстками, блимає золотим оком і сміється:
— А що? Досить із тебе? Будеш за мною ганятися?
— Що я сказав, те й мусить статися,— буркнув Яцусь.— Ще не кінець. Все одно я тебе зірву.
Одна пелюстка квітки витяглася, мов язичок,— Яцусеві здалося, що вона його дражнить. Потім усе зникло; хлопець заснув міцним сном і спав до самого ранку.
Прокидається — лежить він на знайомій лісовій галявині, недалечко від села. І сам не знає, чи то вночі сон йому снився, чи насправді так було.
Цілісінький рік Яцусь нічого не казав нікому, а сам тільки й думав, як йому добути квітку, але надумати нічого не міг. Вирішив тільки ще раз — востаннє — спробувати щастя. Отож, коли настала найкоротша ніч, Яцусь знов одяг білу сорочку, нові личаки, підперезався червоним поясом, і хоч мати його не пускала, щодуху побіг у ліс.
Але диво! Ліс такий, як завжди: і стежки, й дерева знайомі, ніхто не перешкоджав іти. Тільки папороті ніде не видно. Подався Яцусь знайомою стежкою до хащі, де вона завжди росла. От і папороть.
Почав Яцусь нишпорити в кущах: цвіту ніде нема.
На одному кущі лазили черв’яки, інші вкрила гусінь, ще інші геть засохли. Вже Яцусь хотів повертати назад, коли біля самісінької землі побачив квітку. П’ять золотих пелюсток, а посередині блискуче око. Простяг хлопець руку й схопив квітку, яка опекла руку, наче вогнем, але він її не кинув, тримав міцно.
І тут квітка почала рости, заблищала дужче, аж очі сліпило. Яцусь миттю сховав її за пазуху, під серце.
Раптом він почув тоненький голосок:
— Ти вхопив мене — твоє щастя. Але пам’ятай : той, хто мене візьме, матиме все, що схоче, та ні з ким не зможе ділитися своїм щастям, бо воно зараз же пропаде.
В Яцуся запаморочилася голова від великої радості.
«А, що там! — подумав.— Аби мені добре було...»
Квітка притулилась до нього, обплела своїми корінцями, наче аж проросла ними в самісіньке серце.
Хвацько зсунувши шапку набакир, приспівуючи, повертався Яцусь назад. Дорога перед ним сяяла, мов срібна смуга, дерева тікали, кущі відхилялися, квіти вклонялися аж до землі, ледве Яцусь кидав на них оком. А він ішов, задерши голову, і тільки й думав про те, чого б йому бажати. Спершу закортіло мати палац із слугами, багато землі, одне слово — стати великим паном.
Ледве Яцусь про це подумав, як опинився на лісовій галявині, в якомусь чужому місці...
Глянув на себе — впізнати не може. Одіж на ньому з дорогого сукна, сорочка — з найтоншого полотна, чоботи на ногах — із золотими підківками, на поясі самоцвіти блищать. А поруч стоїть карета, запряжена шістьма білими кіньми в золотих хомутах. Біля неї — слуги. Лакей уклонився, подав Яцусеві руку, підсадив у карету — і гайда!