В країні дрімучих трав
- Автор: Брагин Владимир Григорьевич
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Дмитренко М.
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «В країні дрімучих трав». Краткое содержание книги:
КОЛИ У ВОДІ НЕ ТОНЕШ
Гомоніла річка Запізнілих Докорів, до якої ми підходили, і от уже з-за дерев-трав блиснули її бурхливі води.
— Через річку ми переправимося на плоту. Він прив’язаний недалеко, біля повороту. На тому боці ми підемо слідами скарабеїв. Наздоженемо їх, заберемо другу крупинку зворотного зросту, — сказав Думчев.
Довгими гаками (сухими сосновими голками сосни) ми відштовхнулися від берега й попливли.
Вправною рукою Думчев скеровував пліт до берега. Раптом я почув, що неподалік хтось б’є веслами по воді. Оглянувся і… задивився. Поруч з плотом пливли величезні водяні чудиська — живі “човни” з веслами на кочетах. Ці “човни” з великими пильними червоними очима то пантрували щось у воді — завмирали і посувалися дуже повільно, то прямували вперед. Весла, порослі щетинками, били по воді, і “човни” з неймовірною швидкістю мчали по річковій гладіні. Загибель наша була б неминуча, якби хоч один з човнів зачепив на ходу наш пліт, — він миттю перекинувся б.
Стежте! Хребтоплав — прообраз веслового човна. Задні ноги цієї водяної комахи — весла — тримаються немовби на кочетах, і кінці їхні вкриті щетинками. Дужче штовхайте пліт! — крикнув Думчев. — Хребтоплав наздоганяє!
І майже цієї ж миті хвиля обдала нас. Пліт захитався, закрутився. Думчев перебіг на другий край плоту. Рівновагу відновити було важко. Пліт дуже заливало водою. Він нахилився, і один його край занурився у воду. Думчев вирівняв його.
Небезпечна хвилина минула. Працюючи гаком, Думчев спокійно казав:
— Хто знає, чи не підгледіла первісна людина, як пересувається по воді хребтоплав? Підгледіла — і навчилася виготовляти весла з кочетами…
Думчев не договорив. Поштовх знизу! Пліт став вертикально, і ми обидва опинились у воді.
Хвилі заливали нас та відносили вбік.
— Хребтоплав поруч! Пірнайте!
І Думчев зник під водою. Я пірнув за ним.
Привиділося це мені, чи що? Під водою переді мною виник незвичайний кришталевий терем. У цьому теремі, на стовбурі якогось дерева, спокійно сидів Думчев і знаками запрошував мене до себе.
Ні, це мені не привиділось! Ось і я опинився під прозорим, ніби кришталевим дзвоном.
“Аргіронета! Сріблянка!” — зрозумів я, згадавши все, що читав про підводні аеростати в записках Думчева.
— Дихайте тут вільно, як на землі, — почув я спокійний голос Думчева, коли вмостився поряд з ним на стовбурі.
Я почав роздивлятися. Крізь прозору оболонку терема, в якому ми сиділи, я бачив, як товсті стовбури незнайомих мені підводних дерев тяглися з дна річки, спліталися, переплітались, тремтіли в хисткій воді та зникали десь угорі. Довгі бокові стеблини стелилися за течією, ніби пливли кудись далеко-далеко.
Певно, замало місця стало на землі могутній рослинності Країни Дрімучих Трав, і вона ринула у воду.
Раптом за густим сплетінням водоростей, зовсім недалеко від нас, я побачив палаючі очі. Від гілки до гілки, від стовбура до стовбура простяглися канати.
Ми сиділи на сучках підводного дерева, скріплених павутинням, спостерігали дивне примхливо-різноманітне життя підводного царства. Між стовбурами, стеблинами й гілками мигтіли тіні невідомих тварин. То плавно, то рвучко вони розтинали воду.
— У цьому дзвоні ми можемо сидіти спокійно, — сказав Думчев. — Розумієте ви, що ця споруда врятувала нас від біди? Водолазний дзвін, — показав він на сітку, зіткану аргіронетою з павутиння, — павук поступово звільняє його від води і заповнює повітрям. Кожна бульбашка повітря, прикріплена до павутиння, витісняє, як це відомо з фізики, рівний об’єм води. Тепер ви не сумніваєтесь, що людині не було потреби мудрувати там, де перед нею був уже готовий зразок природи?
“Що за нісенітниця!” — хотів я вигукнути, але згадав нашу недавню розмову про цемент, згадав, як образила вона Думчева, і промовчав.
Він знову звернувся до мене, але я послався на своє незнання водолазної справи.
Виринувши із дзвона, ми випливли на спокійну гладінь води, а потім з великими труднощами видерлися на стрімкий берег.
— Отже, розпочинаємо полювання на скарабеїв, — мовив Думчев. — Ведіть же мене туди, де востаннє бачили їх з кулею, в якій була крупинка.
Я вдивлявся, роздумував.
— Бачив я скарабеїв двічі. Одного разу, коли вони вліпили крупинку в кулю, покотили цю кулю за пасмо горбів, а іншим разом на цьому березі. Зі стрімкої кручі я й упав у річку.
— Де ж ви впали? Покажіть місце. Я повів Думчева берегом:
— Там була круча… вигин… закрут річки, — казав я.
Думчев привів мене до стрімкої кручі: Це було тут? Чи, може, отам, біля того закруту? Там теж є круча. Або ліворуч — де річка завертає.
Я не знав, що відповісти. Усі кручі й закрути річки були для мене тут однакові.
Не бентежтеся. Покажіть мені хоч напрямок, яким ви з лісу прийшли до річки, сказав Думчев.
Я повів був Думчева в той бік, де якийсь кущ і дерево, що стояло поряд з ним, видалися мені знайомими. Підійшов ближче і побачив, що помилився. Проблукавши по берегу, я пересвідчився, що мені не знайти того місця, звідки я впав, рятуючись від скарабеїв.
Але чи міг я відмовитися від пошуків крупинки, ціна якої — повернення у великий світ? І цієї хвилини я подумав, що тут, на березі, можливо, були зовсім інші скарабеї. А викрадачі залишилися там, за пасмом горбів. Припущення раптове і нічим не вмотивоване. Але розстатися з цим припущенням я не міг, а може, і не хотів: воно мене заспокоювало, виводило з тяжкого стану. І я повірив у власну вигадку.
Своїми думками я поділився з Думчевим. Він подивився на мене пильно й уважно:
— Ви пропонуєте похід за пасмо горбів? Добре. Я згоден.
НЕСПОДІВАНІ ЗАПИТАННЯ ДУМЧЕВА
Що далі ми йшли, то більше я починав роздумувати: адже Думчев збирається роздобути чорнило і, очевидно, залишиться в Країні Дрімучих Трав продовжувати дослідження і заново писати свій щоденник. Все це прикро, незрозуміло. І чому він ухиляється від розмови про головне, про повернення? Чому не запитує про мої дальші наміри?
Мабуть, вигляд у мене був похмурий і розгублений. Я про це здогадався тому, що Думчев часто стурбовано оглядався й дивився на мене. Він зупинився і, бажаючи відвернути мене від похмурих думок, сказав:
— Ви, звичайно, знайомі з нотною грамотою?.. То пам’ятайте: уже обчислено кілька ударів крила комахи на хвилину.
Я не відразу збагнув, про що він каже.
— Чуєте? Летить бджола… Під час її польоту… чути звуки… Прислухалися?
— Ля!
— Правильно. І це відповідає чотирьомстам сорока подвійним коливанням на секунду. Прислухайтеся ж до нових звуків.
— До!
— Цей звук відповідає трьомстам тридцяти коливанням крил бджоли на секунду. Не чотириста сорок, а триста тридцять, на сто десять менше. Бджола, мабуть, дуже стомлена… В Країні Дрімучих Трав, заплющивши очі, я першої-ліпшої хвилини по звуках знаю все, що діється навколо мене: чи стомлені, чи стурбовані мешканці, чи з ношею летять вони, чи порожнем, куди прямують. Тут я перевірив таблицю висоти звуків, що їх утворюють різні комахи. З таблицею я ознайомився давним-давно, в лабораторії. Комахи помахами крил породжують різні звуки. Часті помахи мають одну висоту, рідкі — іншу. Ще з дитинства я навчився визначати висоту звуків різного тембру. Адже будь-який музикант одразу скаже, якої висоти ноту взяла співачка або співак. Тут усе це стало мені в пригоді. Крила тутешніх мешканців! Що може бути цікавіше і повчальніше для людей, ніж наука про крила і польоти!
Думчев, різко звернувши вбік, повів мене до галявини, що виднілася крізь гущавину трав. До дерева край галявини було прип’ято крилату істоту.
Думчев підійшов ближче і почав пояснювати. У розповідь впліталися спогади про його перший, єдиний, давнішній політ на ярмарку.