В країні дрімучих трав

Певно, замало місця стало на землі могутній рослинності Країни Дрімучих Трав, і вона ринула у воду.

Раптом за густим сплетінням водоростей, зовсім недалеко від нас, я побачив палаючі очі. Від гілки до гілки, від стовбура до стовбура простяглися канати.

Ми сиділи на сучках підводного дерева, скріплених павутинням, спостерігали дивне примхливо-різноманітне життя підводного царства. Між стовбурами, стеблинами й гілками мигтіли тіні невідомих тварин. То плавно, то рвучко вони розтинали воду.

— У цьому дзвоні ми можемо сидіти спокійно, — сказав Думчев. — Розумієте ви, що ця споруда врятувала нас від біди? Водолазний дзвін, — показав він на сітку, зіткану аргіронетою з павутиння, — павук поступово звільняє його від води і заповнює повітрям. Кожна бульбашка повітря, прикріплена до павутиння, витісняє, як це відомо з фізики, рівний об’єм води. Тепер ви не сумніваєтесь, що людині не було потреби мудрувати там, де перед нею був уже готовий зразок природи?

“Що за нісенітниця!” — хотів я вигукнути, але згадав нашу недавню розмову про цемент, згадав, як образила вона Думчева, і промовчав.

Він знову звернувся до мене, але я послався на своє незнання водолазної справи.

Виринувши із дзвона, ми випливли на спокійну гладінь води, а потім з великими труднощами видерлися на стрімкий берег.

— Отже, розпочинаємо полювання на скарабеїв, — мовив Думчев. — Ведіть же мене туди, де востаннє бачили їх з кулею, в якій була крупинка.

Я вдивлявся, роздумував.

— Бачив я скарабеїв двічі. Одного разу, коли вони вліпили крупинку в кулю, покотили цю кулю за пасмо горбів, а іншим разом на цьому березі. Зі стрімкої кручі я й упав у річку.

— Де ж ви впали? Покажіть місце. Я повів Думчева берегом:

— Там була круча… вигин… закрут річки, — казав я.

Думчев привів мене до стрімкої кручі: Це було тут? Чи, може, отам, біля того закруту? Там теж є круча. Або ліворуч — де річка завертає.

Я не знав, що відповісти. Усі кручі й закрути річки були для мене тут однакові.

Не бентежтеся. Покажіть мені хоч напрямок, яким ви з лісу прийшли до річки, сказав Думчев.

Я повів був Думчева в той бік, де якийсь кущ і дерево, що стояло поряд з ним, видалися мені знайомими. Підійшов ближче і побачив, що помилився. Проблукавши по берегу, я пересвідчився, що мені не знайти того місця, звідки я впав, рятуючись від скарабеїв.

Але чи міг я відмовитися від пошуків крупинки, ціна якої — повернення у великий світ? І цієї хвилини я подумав, що тут, на березі, можливо, були зовсім інші скарабеї. А викрадачі залишилися там, за пасмом горбів. Припущення раптове і нічим не вмотивоване. Але розстатися з цим припущенням я не міг, а може, і не хотів: воно мене заспокоювало, виводило з тяжкого стану. І я повірив у власну вигадку.

Своїми думками я поділився з Думчевим. Він подивився на мене пильно й уважно:

— Ви пропонуєте похід за пасмо горбів? Добре. Я згоден.