В нетрях Центральної Азії

— Думаю, що це був головний палац начальника міста чи навіть можновладного хана всієї цієї землі, — сказав Лобсин.

— Чому не видно віконних отворів? — зауважив я. — Це, можливо, головна фортеця посеред міста, в якій міг мешкати і який-небудь цар.

Біля підніжжя цієї будівлі, вздовж якої ми їхали досить довго, стояла величезна квадратна башта. Хоча вона мала сажнів 20 заввишки, але здавалась маленькою порівняно з будівлею, яка була разів у п'ять вищою.

Потім ми стали об'їжджати кінець цієї споруди, дуже зруйнований і занесений немов піском, і тут побачили величезну статую сидячої людини, теж дуже пошкоджену, а далі — довгу низьку стіну, що кінчалась сторожовою будкою.

Повернули в другу сторону за площею перед палацом. Знову пішли вулиці й провулки, стіни з виступаючими баштами. В одному місці окрема башта вразила нас своєю формою, — вона була схожа на жінку на колінах, закутану в широкий халат і з чепчиком на голові. Проте, може, це була й величезна статуя.

Потім ми виїхали на другу околицю міста, і я не міг не вигукнути:

— Ось тут міське кладовище!

Серед великого пустиря з рідкими кущами підносились в різних місцях надмогильні камені — саркофаги різних форм, то у вигляді великих лежачих тварин, то у вигляді масивних плит. А тут-таки підносилась низька башта, що нагадувала каплицю.

Минуло вже кілька годин, сонце пекло, ми стомилися і повернули назад до своєї стоянки. Слід зазначити, що всі вулиці й провулки були вкриті товстим шаром пилюки, в яку ноги коней грузли вище копит. На цій пилюці, знесеній, очевидно, дощами і вітрами з будівель, нічого не росло — поверхня була зовсім гола. Після нашого проїзду залишались глибокі сліди коней. Подекуди ми помітили сліди дзеренів і вовків. Деякі вулиці поблизу затоки озера Улусту-Нур були вкриті солончаками з горбочками навколо кущиків хармику і солянок.

Ми помітили, також, що в стінах будівель де-не-де стирчали круглі кам'яні ядра різної величини, мабуть, місто колись обстрілювалось з гармат. А біля підніжжя стін іноді траплялись осколки досить товстого білого скла, очевидно, з вікон, хоча віконних отворів в будівлях ми ніде не бачили. Можливо, вони були маленькі і запливли, засипались? Ці ядра в стінах показували, що місто не дуже стародавнє. Адже порох винайдено лише у XV столітті, а гармати, що стріляли кам'яними ядрами, — ще пізніше. А втім, я пригадав, тло китайці знали порох значно раніше, ніж європейці, а греки й римляни кидали кам'яні ядра з особливих машин — катапульт — при облозі міст.

Приїхавши до намету, ми довго за обідом обмінювались враженнями про все, що бачили, і розповідали хлопчакам про це місто, лише частину якого ми встигли об'їхати за кілька годин. Потім стали обмірковувати, де ж саме починати розкопки.

— Бачили ми багато будівель, стін, башт, проїхали багато вулиць і провулків, а ніде не помітили отворів вікон чи дверей, — зазначив я.

— Скло від шибок подекуди ми бачили, — сказав Лобсин. — Можливо, тоді вікна робили дуже маленькими, і вони запливли.

— Припустимо, що так. Але двері не могли бути такі ж маленькі, — заперечив я. — Невже жителі цього міста лазили в свої будинки і башти зверху, через дахи по приставних драбинах?