Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

У другій половині XV ст. удільні українські князівства поступово зникають. На їхньому місці утворюються області на чолі з великокнязівськими намісниками. Хоча самобутність української міліарної системи зберігалася, проте такі зміни вносили в неї корективи. Так, до початку ХVІ ст. не існувало єдиного загального закону, який визначав би і регулював військову службу землевласників з їхніх маєтків. Адже поки на чолі землі стояв місцевий князь, ситуація коригувалася залежно від його наказів. Прете реалії часу — катастрофічний стан, у якому опинилося ВКЛ в останній третині ХV — на початку ХVІ ст. внаслідок наступу ВКЛ і Кримського ханату, — вимагали врегулювання земської служби спеціальними загальнодержавними законами. У 1502 р. на сеймі в Новгородку було встановлено фіксований мінімум, згідно з яким кожен князь, пан, зем’янин і дворянин має виставляти одного озброєного вершника з кожних десяти служб селян. За чверть століття стало зрозуміло, що тієї кількості вояків, яку виставляли землевласники згідно з установою, замало для потреб держави, і тому в 1529 р. таку норму звели до восьми служб селян. Окрім вищезазначених норм, кожен землевласник мав право виводити на війну більшу кількість вояків «на ласку господарську», добровільно. На українських землях, які входили до складу ВКЛ, військові повинності місцевого населення здебільшого відповідали загальнодержавним.

Кожна земля ВКЛ продовжувала, як і в удільні часи, являти собою військовий округ, на чолі якого стояв намісник головного міста або воєвода, що, зокрема, мало місце на Київщині. Волинська земля мала свою специфіку. Ця область являла собою конгломерат передусім князівських уділів Острозьких, Сангушків, Корецьких, Вишневецьких, і тут місцевими військами командував маршалок, якому підпорядковувалося й подільське ополчення. У бою ополчення кожної землі стояло окремо, очолюване власним намісником чи іншою посадовою особою. Загальне керівництво литовськими військами під час воєнних дій за відсутності великого князя здійснював гетьман. За життя Костянтина Острозького ця посада була єдиною, розподіл на гетьмана великого і польного відбувся вже після його смерті. Що цікаво, люди, які зайняли ці уряди, Юрій Радзивилл і Андрій Немирович, були соратниками Костянтина. А передача управління гетьману великому всього війська, а польному — найманців чітко фіксувала двоїстість і, відповідно, важкість керування військом ВКЛ, особливо якщо зважити, що Острозькому це доводилося робити єдиноначально. Війська кожної із земель та воєводства структурно складалися з ополчень повітів, на чолі яких стояли старости. Наприклад, у 1524 р. король наказував Панам-Ради ВКЛ: «…Усі панові ради наші, з дворами своїми і з усіма слугами своїми, кінно та збройно, зібралися и наготові були… і повітам би своїм казали теж зібратися и наготові бути».