Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Інша справа — кочовики. Після загибелі Золотоординських міст у другій половині XIV ст. степ являв собою доволі пустинну місцевість. Татари не мешкали на одному місті, а періодично рухалися. Єдиним способом завдати їм шкоди було знайти в степу кіш. Проте це мало сенс, якщо орда кочувала саме біля українського кордону, як це мало місце з Саїд-Ахметом 1455 р. Проте нерідко напад здійснювався військами, чиї улуси перебували в Криму чи біля Дону. За таких умов єдиною економічною диверсією проти нападників могло бути випалення трави в степу. Змусити татар до відступу можна було виключно через відкриту битву. Отже, для українських князів і їхніх воєвод важливо було не затягувати конфлікт, а якомога швидше знайти ворога і знищити його.

На жаль, така перманентна війна залишила мало подробиць у тогочасних джерелах. Наприклад, Вітовт 1425 р. повідомляв тевтонців, що з татарами «часто відбувалися битви». А по смерті останнього київського князя Семена Олельковича літописець серед його чеснот вказав і його часті перемоги над татарами, хоча в наявних джерелах про них інформації мало. Узагалі красномовним доказом тієї вагомої сили, яку являло українське військо князівського періоду, можуть слугувати події 1430-х і 1470-х рр. Так, під час «Свидригайлової війни» 1431–1437 рр. цей князь саме за рахунок українських полків і союзних татар зміг протриматися майже шість років. Усі його найбільші перемоги були здійснені на території Волинського, Подільського та Київського князівств силами місцевих полків. На початку 1470-х рр. генуезці й місцевий хан Менглі Ґерай І саме в Київському (на той момент) воєводстві вбачали ту силу, що за згодою центрального литовського уряду мала надати їм допомогу.

Хоча в соціальному й організаційному плані війська українських князівств були загалом схожі, проте вони мали й чимало відмінностей. Це в першу чергу полягало у співвідношенні чисельності різних соціальних прошарків, військ, видах укріплень тощо. Ці відмінності були спричинені в першу чергу тим геополітичним становищем України, у якому вона опинилася внаслідок монголо-татарської навали. У той час як Київщина, Поділля й Сіверщина ввійшли до складу Золотої Орди, Галичина й Волинь зберегли самостійність, хоча й визнали залежність від ханів. Різним був і рівень спустошення українських земель. Так, степові й лісостепові масиви Київщини і Поділля постраждали більше, ніж порослі лісами Сіверщина і Волинь.

Руське королівство (в історичних роботах іще називається Галицько-Волинським князівством) залишилося самостійним, нічого дивного, що саме сюди відбувся відтік військових людей і саме тут мав місце ренесанс українського військового мистецтва. Данилом Галицьким була створена армія нового зразка. Основу складали стара дружина, значно розширена за рахунок осаджених на землі з обов’язком кінної чи пішої («оружники», «пєшци») служби, а також міського ополчення. На озброєння були прийняті найсучасніші зразки наступальної й оборонної зброї: арбалети, кінні обладунки, метальна артилерія тощо. У бою використовували комбінування піших арбалетників і кінних лучників, фаланги піших списників і важкої, закованої в лати кінноти. На полі бою війська ділилися на кілька тактичних підрозділів, підпорядкованих волі одного полководця (князя чи його представника: воєводи, двірського, тисячника і т. п.). Подібне практикувалося і на стратегічному рівні, коли князь оперував кількома окремими «корпусами». У фортифікаційному мистецтві головним нововведенням було обладнання укріплень для використання метальної артилерії. Крім того, у фортецях почали встановлювати кам’яні башти на зразок західноєвропейських донжонів. Це збільшувало ефективність арбалетів і метальних машин при обороні міст. Що стосується захоплення ворожих укріплень, то й тут використовували тактику комбінованого удару. Спочатку ворожу фортецю піддавали обстрілу з усіх видів метальної зброї: ручні пращі, луки, арбалети, катапульти, балісти, трібучети тощо. Таранами намагалися пробити стіни чи винести браму, за допомогою драбин влазили на стіни. Уся ця найрозвиненіша на свій час військова машина перейшла до рук литовського князя Любарта Гедиміновича з проголошенням його волинським князем 1340 р. Наступна сорокарічна війна Волинського князівства проти Польщі й Угорщини з переможним кінцем продемонструвала міць місцевого війська.