Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Проте за литовської влади в структурі волинського війська відбуваються деякі зміни. Любарт здобув перемогу, проте це було досягнуто максимальним напруженням сил і ресурсів князівства. В умовах постійного військового конфлікту, а також не маючи ще достатньої підтримки місцевого нобілітету (що було стандартним явищем у будь-якій країні, де змінювалася влада), Любарт був змушений віддавати міста і землі у володіння інших князів на правах служби. Наприклад, той же Белз, що успішно витримав ворожу облогу, він незабаром був змушений віддати Юрію Наримунтовичу і т. п. Ці князі мали нести відповідальність як за стан наданих земель, так і за рівень військової підготовки місцевих вояків. Як наслідок, доволі централізована військова система була перетворена на конгломерат князівських і панських дружин, а також ополчення окремих повітів і волостей. За таких умов втрачає значення піхота, адже відомо, що сильна піхота можлива лише за умови централізованої влади, яка має достатньо можливостей для виставлення великої кількості піших вояків — списників і стрільців. Падає загалом і чисельність волинських полків, що теж є закономірним явищем для будь-якого феодального війська. Так, якщо Волинь і Галичина при Романовичах могли виставити кількадесят тисяч вояків, то за литовської доби чисельність волинського війська не перевищує чотирьох тисяч. Якоюсь мірою можемо говорити про організаційний регрес, якого зазнала військова структура Волинського князівства. Інша справа, що це майже не проявилося на ступені бойової моці волинців в цілому. Якщо піхота відходить на задній план, то кіннота розвивається доволі динамічно. Крупні землеволодарі приділяли багато уваги бойовій якості своїх дружин. Тому волинські полки становлять фактично ударну силу литовського війська у його війнах з поляками часів правління Любарта і Свидригайла. І ця могутність волинського війська перейшла на обласну добу литовської історії.