«Батько народів» очима часу
- Автор: Медуниця Михайло
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - ««Батько народів» очима часу». Краткое содержание книги:
Ось про це, власне, і цитатний детектив Михайла Медуниці Батько народів очима часу, який не можна переповідати, бо побудований він справді виключно на цитатах; його треба читати, беручи на карб мудрість наших пращурів та уроки і с торії.
Люся повернувся із Сталінграда під Новий, 1943-й рік. І все знову завертілося.
Ми розмовляли щодня телефоном не менше години. Мої домашні були всі перелякані.
...Люся поїхав додому збирати речі, щоб через кілька днів виїхати з Москви.
А 2 березня 1943 року, коли він уже збирався їхати, прийшли до нього додому двоє і попросили слідувати за ними. І поїхали вони всі на Лубянку... Люсю обшукали, оголосили йому, що він арештований. Мотиви — зв’язок з іноземцями. Він справді бував не раз за кордоном і в Москві знав ледь чи не всіх іноземних кореспондентів. І цього було вже досить для звинувачення в чому завгодно...
З березня вранці, коли я збиралась до школи, несподівано приїхав додому батько, що було зовсім незвичайно. Він прийшов своїм швидким кроком прямо в мою кімнату, де від самого його погляду закам’яніла моя няня та так і приросла до підлоги в кутку кімнати... Я ніколи ще не бачила батька таким. Як завжди стриманий і на слова і на емоції, він задихався від гніву, він ледь міг говорити: "Де, де це все? — вимовив він — Де всі ці листи твого письменника?"
Не можна передати, з якою зневагою вимовив він слово "письменник"... "Мені все відомо! Всі твої телефонні розмови — ось вони, тут! — він поляпав себе рукою по кишені. — Ну! Давай сюди! Твій Каплер — англійський шпигун, він арештований!"
Я дістала зі свого столу всі Люсині записи та фотокартки з його написами, які він привіз із Сталінграда. Тут були і його записні книжки, і начерки оповідань, і один новий сценарій про Шестаковича. Тут був і довгий сумний прощальний лист, котрий він дав мені на день народження — на пам’ять про нього.
"А я люблю його!" — сказала нарешті я, знайшовши дар мови. "Любиш!" — вигукнув батько з невимовною злобою до самого цього слова — і я одержала два ляпаси — вперше в своєму житті. "Подумайте, няня, до чого дійшла! — він не міг більше стримуватися. — Іде така війна, а вона зайнята...!" — і він промовив грубі мужицькі слова — інших слів він не знаходив...
...Ніби уві сні я повернулася зі школи. "Зайди в їдальню до батька", — сказали мені. Я пішла мовчки. Батько рвав і кидав до корзини мої листи і фотографії. "Письменник! — буркотів він. — Не вміє толком писати по-російськи! Вже не могла собі росіянина знайти!" Те, що Каплер — єврей, роздратовувало його, здається, найбільше...
Мені все було байдуже. Я мовчала, потім пішла до себе. Від цього дня ми з батьком стали чужими надовго. Не розмовляли ми кілька місяців, — і тільки влітку зустрілися знову. Але ніколи потім не виникало між нами попередніх стосунків. Я була для нього вже не та любима доча, що раніше.
...Люсю невдовзі вислали на Північ на п’ять років. Він жив у Воркуті, працював у театрі. Із закінченням строку він вирішив поїхати до Києва, до своїх рідних (до Москви йому не дозволялось повернутись). Але все-таки ненадовго приїхав у Москву, незважаючи на всю небезпеку. Це було 1948 року...
Він приїхав. І коли він сів у поїзд, щоб їхати на Київ, то до вагону зайшли, і з наступної станції він був вивезений зовсім в іншому напрямку. Тепер уже його вислали не на поселення, а в табори, в страшні табори під Інтою, працювати в шахті. Ще п’ять років. За непослух..