«Батько народів» очима часу

Тої зими 1942/43 року я познайомилася з людиною, з-за котрої назавжди зіпсувалися мої стосунки з батьком, — з Олексієм Яковичем Каплером.

Всього лишень якісь-то лічені години провели ми разом зимою 1942/43 року, та потім, через одинадцять років, такі ж лічені години в 1955 році — оце і все... Короткочасні зустрічі сорокарічного чоловіка з "гімназисткою" та нетривале їх продовження потім — чи варто взагалі багато говорити і думати про це?

Нас потягло одне до одного нестримно.

Ми ходили разом вулицями темної засніженої воєнної Москви і все ніяк не могли наговоритися... А за нами навіддалі простував мій нещасний "дядько" Михайло Микитович Климов (був приставлений для охорони С. Алілуєвої — М. М.), зовсім спантеличений ситуацією, що склалася, і тим що Люся (так С. Алілуєва називає Каплера — М. М.) дуже люб’язно з ним вітався і давав прикурювати. Ми якось-то не реагували на "дядька" та й він незлобливо дивився на нас — до пори, до часу...

Невдовзі Люся поїхав у Сталінград. Це було напередодні Сталінградської битви. Люся знав, що мені буде цікаво все знати, що він побачить там, і він зробив вражаючий щодо лицарства і легковажності крок. У кінці листопада, розгорнувши "Правду", я прочитала в ній статтю спецкора О. Каплера — "Лист лейтенанта Л. із Сталінграда. Лист перший." — і далі, у формі листа якогось лейтенанта до своєї коханої, оповідалось про все, що відбувалося тоді в Сталінграді, за котрим стежив у ті дні весь світ.

Побачивши це, я похолола. Я уявила собі, як мій батько розгортає газету... Справа втім, що йому вже було "донесено" про мою дивну, дуже дивну поведінку.

І він уже якось натякнув незадоволеним тоном, що я поводжусь неприпустимо. Я залишила цей натяк без уваги і продовжувала поводити себе так само, а тепер він, безсумнівно, прочитає цю статтю, де все так зрозуміло — навіть наше ходіння в Третьяковку описано досить точно...

І треба ж було так закінчити статтю: "Зараз у Москві, мабуть, іде сніг. З твого вікна вйдно зубчасту стіну Кремля"... Боже мій, що тепер буде?