Знищення

Тримаючи її на руках, я забрела в чорну воду. Зайшла по коліно, відпустила її і дивилась, як вона тоне. Коли я вже не могла розгледіти навіть блідої анемони її простягнутої лівої руки, побрела до берега. Я не знала, чи була вона віруючою, сподівалась опинитися в раю чи стати поживою для червів… Незалежно від цього водяні кипариси створили над нею собор, поки вона занурювалася глибше і глибше.

Я не мала часу осмислити те, що сталось. Щойно я знову вийшла на стежку, сяйво захопило інші частини мене, крім нервових вузлів. Я звалилася на землю, занурившись у відчуття, подібне раптовому приходу зими з чорним льодом; сяйво розширилося у сліпучий голубий ореол з білою серцевиною. Це було, як опіки від сигарет; немовби з неба сипалися жалкі сніжинки болю й всотувалися мені під шкіру. Скоро я знерухоміла, вщент заціпеніла, упіймана в пастку власного тіла, мої очі зупинилися на тупих лезах трави поруч зі мною, мій напіврозтулений рот був занурений просто у багнюку. Певно, я мала б заспокоїтися від того, що біль у ранах притлумився, та мене охопили видіння.

Я можу пригадати лише три епізоди з цих видінь. У першому топограф, психолог і антрополог вглядалися в мене крізь брижі води, наче я була пуголовком, що визирає зі ставка. Вони вглядалися неприродно довго. У другому я сіла поруч із стогнучою істотою, обхопила її голову й нашіптувала їй щось невідомою мовою. В третьому я розглядала яскраву карту межі, зображену як велетенський замкнутий рів із водою, що оточив Нуль-зону. Рів кишів від тьми морських істот, які геть не зважали на мої спостереження за ними, а я переживала відсутність їхньої уваги до мене як тяжку втрату.

Як потім я зрозуміла по витолоченій траві, геть знерухомленою я не була: я звивалася і корчилася в багні, мов черв’як, якась окрема частинка мене переживала агонію, намагаючись померти, хоч сяйво перешкоджало цьому. Якби я могла дотягтися до пістолета, я б прострелила собі голову… і раділа б цьому.