Нарис загальної історії

Тільки ареал Близького Сходу реально піддається загрозі демографічного спаду. Ця слабкість ареалу пояснюється кліматичними умовами, які справляють свій вплив безпосередньо і опосередковано. Опосередковану дію кліматичних умов можна проілюструвати на прикладі зрошення, яке — там, де воно неодмінне й можливе, — ґрунтується на утриманні інфраструктури і (менш очевидно) на дренажних роботах, здатних запобігти засоленню ґрунтів через підйом розчинених солей та їхнє випарювання й відкладання на поверхні. Безпосередніше їхня дія проявляється в тому, що через нерівномірність опадів та їхній рівень на межі вимог для нормального рільництва угіддя уразливіше щодо родючості, рівноваги, ба навіть свого існування. Додамо до цього ще й можливий внесок тваринників у використання земель. Послаблення політичного контролю може заохочувати їх до захоплення угідь і перетворення їх на пасовиська. Коли домінують самі пастухи, приміром у турків, перетворення угідь на пасовиська може сягати значних розмірів. Відомо, проте, що випасна економіка витримує щільність, яка вдесятеро нижча за щільність хліборобської економіки з огляду на те, що калорійність травоїдних тварин у сім разів менша за калорійність рослин. Передня Азія зазнала тривалих фаз демографічних зривів, про силу та тривалість яких ми знаємо дуже мало. Відомо, що в УІІІ-ІХ ст. Візантійська імперія намагалася розв’язувати свої проблеми недонаселення за допомогою масового переселення балканських народів. Європейські мандрівники, що відвідували Османську та Іранську імперії в ХVІІІ-ХІХ ст., розповідають про покинуті села й міста, і з їхніх розповідей виникало відчуття демографічної катастрофи.

Навіть на Близькому Сході досягнуті в минулому рубежі залишаються в пам’яті аж до найбільших глибин занепаду. Об’єднання й розпади чергуються, надаючи історії імперій циклічного ритму. У масштабі століть, якщо не звертати уваги на неістотні пертурбації, нормальним ритмом імперій мав би бути круговий цикл. Проте факти погано підтверджують такий висновок. Тут знову відзначається Китай, віддаляючись від нормальної циклічності в напрямку тенденції до послаблення розсіяності та тисячолітнього зміцнення об’єднання. Так, Китайська імперія зазнала одного-єдиного етапу тривалого розколу — з III по VI ст., у період між занепадом династії Хань і династією Суй, а надто династією Тан, тобто практично протягом чотирьох століть. Цей етап був достатньо тривалим, щоб окреслилися процеси, які, якби їх підтримували ще довше, могли б повернути історію Китаю зовсім в іншому напрямку. Але тоді перемогло єднання: воно переривається менше ніж на століття між династіями Тан і Сун у Х ст., а згодом ще на століття з лишком між династіями північних і південних Сун. З приходом монгольської династії Юань з другої половини XIII ст. єдність уже не ставитиметься під сумнів аж до наших часів. Відхилення Китаю від наведеної вище циклічної норми пояснюється не тільки достатком доцентрових сил. Воно безпосередніше відповідає політичним і морфологічним чинникам, які досягли зрілості за династії Тан і які повністю знімають обмеження, що тяжіє над владним апаратом.