Моя неймовірна подруга

Ми замовкли. Я мимохіть глянула на те, що вони робили: дерев’яна колодка з підошвою, довгою шкіряною смугою та численними шматочками шкіри, закріпленими між різноманітними ножами, шилами та шпильками. Ліла сказала мені, що вони з Ріно пробують пошити чоловічі черевики, а її брат відразу занепокоєно примусив мене поклястися здоров’ям моєї сестри Елізи, що я про це нікому не скажу. Вони працювали нишком від Фернандо. Ріно роздобув шкіру та інші матеріали через свого приятеля, що працював на кожум’яцькій фабриці в Понте-ді-Казанова. Вони мали змогу працювати над виготовленням тих черевиків лише по кілька хвилин на день, тому що їм так і не вдалося переконати батька, щоб допоміг; більше того, щоразу, як вони починали про це розмову, Фернандо відсилав Лілу додому і кричав, щоб вона більше носа не потикала до майстерні та крамниці, і погрожував Ріно вбити його за те, що той у дев’ятнадцять років геть не поважає батька і вбив собі в голову, що майстерніший за нього.

Я вдала, що мені цікаво, а насправді засмутилася. Незважаючи на те, що брат і сестра довірилися мені, розповівши про свою таємницю, для мене то була справа, в якій я могла виконувати лише роль спостерігача: Ліла у ній добилася б успіху сама, без мене. Та ще більше мене ображало ось що: як могла вона після наших міркувань про кохання та поезію тепер проводжати мене до дверей, вважаючи, що набагато важливіша ота метушня навколо якихось черевиків? Ми так добре поговорили з нею про Сарраторе та Меліну. Мені не вірилося, що поряд з тією купою шкіри, дратви та інструментів вона не задумується про жінку, що страждала через кохання. Кому яке діло до черевиків?! Я все ще переживала у думках ту історію зради, пристрасті, оспівування кохання, що вилилося у книгу; у мене було таке відчуття, ніби ми з Лілою прочитали разом якийсь роман, ніби ми подивилися там, у майстерні за крамницею, а не в приходському кінотеатрі, сповнений драматизму фільм. Мені було боляче від того марнування часу і сил, тому що я змушена була піти, тому що вона вважала важливішою ту задумку із черевиками, а не наші розмови, тому що вона вміла бути незалежною, а я потребувала її присутності, тому що мала якийсь власний внутрішній світ, у якому мені не було місця, тому що Пасквале, дорослий парубок, а не хлопчисько, напевне шукав би ще приводів, щоб побачитися з нею, просити її, умовляти таємно від усіх стати його дівчиною, цілувати її, пестити, як то роблять, кажуть, обручені; тому що я взагалі почувалася для неї все менш потрібною.