Моя неймовірна подруга
- Автор: Ferrante Elena
- Серия: Неаполитанский квартет #1
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-5416-9
- Переводчик: Любовь Котляр
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Моя неймовірна подруга». Краткое содержание книги:
Я пішла за Лілою у заднє приміщення крамниці, намагаючись розгледіти в ній те, що так притягувало увагу Пасквале. Вона здавалася мені тією самою тендітною — шкіра та кістки — та виснаженою дівчинкою, хіба що проріз очей став виразнішим та груди ледве помітно округлилися. Вона поставила книги на полицю разом з тими, що в неї вже були, серед старих черевиків та кількох зошитів з обтріпаними палітурками. Я завела розмову про божевільні вчинки Меліни, але насамперед намагалася висловити захоплення, що нарешті ми могли сказати, що знаємо когось, хто тільки-но опублікував книжку. Я шепотіла їй італійською: «Ти тільки подумай: його син Ніно ходив до школи разом з нами; тільки уяви, що, можливо, скоро вся родина Сарраторе розбагатіє!» Вона у відповідь лише скептично посміхнулася.
— Завдяки оцьому? — простягла руку і показала мені книжку Сарраторе.
Книгу їй віддав Антоніо, старший син Меліни, щоб прибрати з виду матері. Я взяла її, оглянула. Вона називалася «Докази спокою». Обкладинка рожева, із зображенням яскравого сонця над вершиною гори. Мене потішило прочитати відразу під заголовком: Донато Сарраторе. Я розгорнула книжку і прочитала вголос написану ручкою присвяту: «Меліні, що надихнула мене на спів. Донато. Неаполь, 12 червня 1958 р.» Я розхвилювалася, відчула, як мене від захвату обдало холодом. А вголос сказала:
— Тепер у Ніно буде машина ще краща, аніж у Солар.
Та Ліла окинула мене одним з притаманних їй пронизливих поглядів, міцно стиснувши у руках книжку.
— Якщо це станеться, то взнаємо, — пробубоніла вона, — поки що від цих віршів — одне зло.
— Чому?
— У Сарраторе самого не вистачило духу прийти до Меліни, отож замість себе він надіслав їй книжку.
— А хіба це погано?
— Хто знає. Тепер Меліна на нього чекатиме, а якщо Сарраторе не прийде — страждатиме ще більше, ніж до цього.
Добре сказано. Я розглядала її шкіру: бліду, гладку, без жодних запалень. Розглядала її губи, гарну форму вух. Так, — подумала я, — можливо, вона змінюється, і не тільки фізично, а й за способом висловлення. Мені здалося тоді — якщо говорити сьогоднішніми словами, — що вона була не лише здатна добре сформулювати власну думку, а ще й вдосконалювала той дар, про який я вже знала: ще краще, ніж у дитинстві, брала якісь факти і мимоволі надавала їм напруженості; посилювала дійсність кожного разу, коли описувала її словами, надавала їй енергії. І ще я відчула з великим задоволенням, що тільки-но вона починала це робити, то і я відразу відчувала у собі здатність робити те саме, пробувала — і в мене добре виходило. Цим, — подумалось мені, — я відрізняюся від Кармели та усіх інших: я запалююся разом з нею, тут, у ту саму мить, коли вона зі мною розмовляє. Які сильні в неї руки, які красиві жести, які погляди!
Та в той час, коли ми з Лілою говорили про кохання, моє задоволення затьмарила неприємна думка. Несподівано я зрозуміла: Пасквале, муляр і комуніст, син убивці, захотів прийти сюди зі мною не через мене, а через неї, щоб скористатися нагодою побачити її.
Від тієї думки мені на мить забракло повітря. Коли хлопці повернулися до крамниці і перервали нашу розмову, Пасквале зі сміхом зізнався, що втік з роботи, не сказавши ні слова майстрові, але тепер йому слід негайно повертатися. Я помітила, що він знову пильно й невідривно дивився на Лілу, немов даючи їй зрозуміти: я ризикую роботою заради тебе. І врешті сказав, звернувшись до Ріно:
— У неділю ми всі збираємося у Джильйоли на танці, Ленучча теж прийде. Приходьте і ви!
— До неділі ще далеко, подивимося, — відповів Ріно.
Пасквале востаннє поглянув у бік Ліли, яка не звернула на те анінайменшої уваги, і пішов собі, навіть не запитавши в мене, чи хотіла я піти разом з ним.
Мене це засмутило і розізлило. Від цього я стала торкатися тих ділянок обличчя, де було почервоніння, помітила, що роблю, змусила себе припинити і ніколи більше так не чинити. Поки Ріно діставав з-під верстака те, над чим працював до нашого приходу, а потім задумливо його розглядав, не знаючи, що з тим робити, я спробувала було поновити нашу з Лілою розмову про книги та кохання. Ми одноголосно засудили Сарраторе, поговорили про божевільне кохання Меліни та роль книжки у всій цій історії. Що тепер буде? До яких наслідків призведе не читання тих віршів, а те, що існування тієї книги, її обкладинка, назва, ім’я та прізвище автора викликали знову в серці бідолашної жінки? Ми обговорювали це з таким запалом, що Ріно врешті втратив терпіння і крикнув у наш бік:
— Може, припините вже? Ліло, працюймо, бо скоро повернеться тато, і тоді вже нічого не зробимо.