Острів злочинців
- Автор: Ненацкий Збигнев
- Серия: Пригоди самоходика #1
- Год: 1967
- Язык: украинский
- Год: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"
- Переводчик: Катерина Гловацька
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Острів злочинців». Краткое содержание книги:
Втікаючи від Радянської Армії, поміщик-фашист заховав на території Польщі награбовані твори мистецтва. Бандити, що дізналися про це, намагаються вивезти їх. На розшуки скарбів виїздить молодий журналіст, який хоче повернути народові те, що вкрали гітлерівці. Він потрапляє на Острів злочинців, де зазнає багатьох несподіваних і небезпечних пригод, перш ніж досягає мети.
Пан Опалко виніс з намету фотоапарат і, користуючись з яскравого сонця, узявся фотографувати свій витвір. Пані Пілярчикова глянула на штучну голову й мовила:
– А цього дивака я знаю. Восени він заходив до моєї крамнички начебто випити пива, а насправді розпитував про все, отак, як і ви, пане.
Я знизав плечима.
– То ви вже вигадуєте, пані Пілярчикова. Це ж тільки череп, якому дороблено обличчя, розумієте?
Вона кивнула.
– Розуміти-то я все розумію. Не дурна ж бо. Але того дивака я знаю. Він пив у мене пиво і про все розпитував. У мене непогана пам'ять, а як хто мене розпитує, то я добре запам ятовую його рот.
– Дурниці ви кажете, – розсердився я. – Цей череп знайдено у лісі, розумієте?
– Розумію. То виходить, я знаю цей череп.
– Що? Ви знаєте цей череп? Але ж я вам пояснюю, що в лісі, в старому бункері, знайдено людський кістяк, людські кістки, розумієте? Череп принесено сюди, і цей пан доробив йому обличчя.
Нарешті пані Пілярчикова зрозуміла, про що йдеться, і, пойнята тривогою, заломила руки.
– То цього чоловіка вбито в лісі? Боже милосердний, хто ж його вбив?
– Якого чоловіка?
– Ну, того, що пив у мене пиво й розпитував про всяку всячину.
– Але ж я вам пояснював, що цього не може бути. Це череп, мабуть, якогось солдата, що загинув в окопах на війні.
– Того чоловіка я знаю, як зараз бачу його. Був у мене, пив пиво, – затялася пані Пілярчикова.
– То вам тільки так здається.
– Не здається, я знаю напевне. Можете спитатися в людей. Він голився в перукарні на базарі, це я знаю, бо потім я балакала з перукарем, у нього цей чоловік теж питався про всяку всячину.
– Ну гаразд, – знизав я плечима. – Годі з тією історією. У вас, здається, якесь діло до мене?
– Яке діло? – здивувалася пані Пілярчикова. – Я прийшла, аби глянути, чи дали ви собі тут раду, та й за свіже пиво хотіла вам сказати.
Я мовчав.
– Атож, – зненацька вона наче пригадала щось важливе й нахилилася до мене: – Як ви щось знаєте, то і я щось знаю, коли б так побалакати, щоб і вам на пожиток і мені.
– Що ви маєте на думці?
– А те, що ви знаєте. Про дідичеві скарби.
– Е-е, казочки, – махнув я рукою.
– Бо й не казочки, – сказала вона, схопивши мене за руку. – Ті скарби сховані десь у землі, але хтось попереносив їх уночі на інше місце. А трохи речей погубив дорогою.
– Це я вже знаю.
– Знаєте? А я гадала, що за таку новину й ви мені щось скажете цікавого, – розчаровано мовила пані Пілярчикова.
– Звичайно, – обережно почав я, – ви можете розповісти мені щось важливе. Я дуже цікавий, кому ви розповіли, що у мене є план цього краю, накреслений кольоровими олівцями.
– Ані одній живій душі не казала. От хрест святий, не казала, – божилася пані Пілярчикова. – Мені все чисто можна казати, я нікому не передам. Хіба тільки щось Скал-бані про ваш план натякнула.
Скалбані? Ця звістка якось не в'язалася з моїми здогадами. Я не повірив Пілярчиковій. Що запальніше вона божилася, то менше я йняв їй віри. Нарешті це так її образило, що вона буркнула мені «до побачення» і подалася додому.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
«За сімома печатками». – Бандит Урганов. – Сенсаційне відкриття вченого Тарасова. – Чи можна відтворити обличчя небіжчика? – Вчені й криміналісти. – Антропологія на службі міліції. – Чий череп знайдено в бункері? – Скалбанин човен. – Жахлива ніч. – Знов руда дівчина.
Запросивши пана Опалка до свого намету, я почастував його шоколадом та цигарками, а коли він добре пригостився, спитав:
– Чи ви чули, що сказала пані Пілярчикова, коли побачила голову, яку ви відтворили?
Пан Опалко кивнув головою, а це мало означати, що він чув слова пані Пілярчикової.
– А чи не гадаєте ви, що це надзвичайний випадок? Адже Пілярчикова впізнала чоловіка, який восени був у неї в крамничці.
Опалко похитав головою. Я не знав, що й думати: чи пан Опалко нічого не підозрював, чи не вважав цей випадок надзвичайним. Тож я питав далі:
– Мабуть, ви відтворили справжнє обличчя небіжчика? Інакше кажучи: певно, зреконструйована голова схожа на справжню?
Пан Опалко мовчки кивнув раз, удруге і нарешті втретє. Очевидно, він був глибоко переконаний, що точно відтворив обличчя людини, череп якої знайдено в лісі в старому бункері.
Я недовірливо глянув на Опалка. Він зрозумів мій погляд і вийшов з намету, але за мить повернувся з розгорненою книжкою і подав її мені.