Дванадцять стільців. Золоте теля

— Як це вам пощастило? — вимовив нарешті Вороб'янінов.

— Дуже просто, по-сімейному. Вдовиця спить і бачить сон. Шкода було будити. «На заре ты ее не буди». Та ба! Довелося залишити коханій записку: «Виїжджаю з доповіддю в Новохоперськ. На обід не жди. Твій Ховрашок». А стілець я захопив у їдальні. Трамвая в ці ранішні години нема, — відпочивав на стільці по дорозі.

Іполит Матвійович з буркотінням кинувся до стільця.

— Тихо, — сказав Остап, — треба робити все без галасу.

Він витяг з глибокої кишені обценьки, і робота закипіла.

— Ви двері замкнули? — запитав Остап.

Відштовхуючи нетерплячого Вороб'янінова, Остап акуратно зняв верх стільця, щоб не пошкодити англійського ситцю в квіточках.

— Такого матеріалу тепер нема, треба його зберегти. Товарний голод, нічого не вдієш.

Все це довело Іполита Матвійовича до крайнього роздратування.

— Готово, — сказав Остап тихо.

Він підняв покрови і обома руками почав нишпорити поміж пружинами. На чолі йому збухла венозна іжиця.

— Ну, — повторював Іполит Матвійович на різні лади. — Ну? Ну?

— Ну й ну, — відказав Остап роздратовано, — один шанс проти одинадцяти. І цей шанс…

Він ретельно порився в стільці і закінчив:

— І цей шанс поки що не наш.

Він підвівся на весь зріст і почав чистити колінця. Іполит Матвійович кинувся до стільця.

Діамантів не було. В Іполита Матвійовича обвисли руки. Але Остап як завжди був бадьорий.

— Тепер наші шанси збільшились. Він походив по кімнаті.

— Нічого! Цей стілець обійшовся вдові дорожче, ніж нам.

Остап витяг з бічної кишені золоту брошку зі скельцями, дутий золотий браслет, півдюжини золочених ложечок і чайне ситечко.

Іполит Матвійович з горя навіть не зміркував, що став співучасником звичайної крадіжки.

— Ница річ, — зауважив Остап, — але погодьтесь, що я не міг покинути кохану жінку, не залишивши про неї жодного спогаду. Однак часу гаяти не слід. Це ще тільки початок. Кінець у Москві. А мебльовий музей — це вам не вдова: там куди важче буде!

Компаньйони запхали уламки стільця під ліжко і, підрахувавши гроші (їх разом з пожертвами на користь дітям було п'ятсот тридцять п'ять карбованців), виїхали на вокзал до московського поїзда.

Їхати довелося через все місто візником.

На Кооперативній вони побачили Полєсова, що біг тротуаром, немов сполохана антилопа. За ним гнався двірник будинку № 5 на Перелешинському провулкові. Завертаючи за ріг, концесіонери встигли зауважити, що двірник наздогнав Віктора Михайловича і заходився його лупцювати. Полєсов кричав: «ґвалт!» і «хам!»

До відходу поїзда сиділи в убиральні, побоюючись зустрічі з коханою жінкою.

Поїзд віз друзів у гомінкий центр. Друзі припали до вікна.

Вагони пролітали над Гусищем.

Раптом Остап заревів і схопив Вороб'янінова за біцепс.

— Дивіться, дивіться! — крикнув він. — Швидше! Альхен, с-сучий син!..

Іполит Матвійович глянув униз. Під, насипом кремезний вусань тяг тачку, навантажену фісгармонією і п'ятьма віконними рамами. Тачку підштовхував сором'язливого вигляду громадянин у мишачій толстовочці.

Сонце пробилось крізь хмари. Сяяли хрести церков.

Остап, регочучи, виставив погруддя з вікна і гаркнув:

— Пашко! На товкучку їдеш?

Паша Емільович підвів голову, але угледів тільки буфери останнього вагона і ще дужче запрацював ногами.

— Бачили? — радісно запитав Остап. — Краса! От працюють люди!

Остап поляскав засмученого Вороб'янінова по спині.

— Нічого, папашо! Не журіться! Засідання триває далі. Завтра ввечері ми в Москві!