Дванадцять стільців. Золоте теля
- Автор: Петров Евгений Петрович, Ильф Илья Арнольдович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00428-5
- Переводчик: Марія Михайлівна Пилинська
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Дванадцять стільців. Золоте теля». Краткое содержание книги:
Гострий, розважальний сюжет, веселі і дошкульні жарти, які стали крилатими виразами, елементи літературної пародії сприяють широкій і постійній популярності цих творів.
— Суворий секрет! Державна таємниця!
Остап показав рукою на Вороб'якінова.
— Хто, по-вашому, цей могутній старик? Не говоріть, ви цього не можете знати. Це — гігант мислі, батько російської демократії і особа, близька до імператора.
Іполит Матвійович став на весь свій прекрасний зріст і розгублено подививсь увсебіч. Він нічого не розумів, але, знаючи з досвіду, що Остап Бендер ніколи не говорить дарма, мовчав. У Полєсова ця сцена викликала дрож. Він стояв, задерши підборіддя до стелі, в такій позі, наче готувався пройти церемоніальним маршем. Олена Станіславівна сіла на стілець, з острахом дивлячись на Остапа.
— Наших у місті багато? — прямо запитав Остап. — Який настрій?
— За наявності відсутності… — сказав Віктор Михайлович і почав плутано оповідати про своє нещастя. Тут був і двірник будинку № 5, зарозумілий хам, і плашки на три восьмих дюйма, і трамвай, і багато чого іншого.
— Гаразд! — гаркнув Остап. — Олено Станіславівно! З вашою допомогою ми хочемо налагодити зв'язки з найкращими людьми міста, яких лиха доля загнала в підпілля. Кого можна запросити до вас?
— Кого ж можна запросити? Хіба що Максима Петровича з дружиною?
— Без дружини, — поправив Остап, — без дружини! Ви будете єдиним приємним винятком. Іще кого?
Під час обговорення, до якого діяльно прилучився і Віктор Михайлович, з'ясувалося, що запросити можна того ж таки Максима Петровича Чарушникова, колишнього гласного міської думи, а нині в чудесний спосіб прилученого до сонму радслужбовців, господаря «Швидкоупаку» Дядьєва, голову одеської бубличної артілі «Московські баранки» Кислярського і двох молодих людей без прізвищ, але цілком певних.
— У такому разі прошу їх запросити негайно ж на маленьку нараду. Під величезним секретом.
Заговорив Полєсов:
— Я побіжу до Максима Петровича, по Нікешу і Владю, а вже ви, Олено Станіславівно, будь ласка, підіть до «Швидкоупаку» і по Кислярського.
Полєсов помчав. Ворожка з благоговінням подивилась на Іполита Матвійовича і теж пішла.
— Що це означає? — запитав Іполит Матвійович.
— Це означає, — одказав Остап, — що ви відстала людина.
— Чому?
— Тому! Пробачте за вульгарне запитання: скільки у вас є грошей?
— Яких грошей?
— Всяких. Включно до срібла і міді.
— Тридцять п'ять карбованців.
— Із цими грошима ви збирались оплатити всі витрати нашої операції?
Іполит Матвійович мовчав.
— От що, дорогий патроне. Мені здається, що ви мене розумієте. Вам доведеться побути з годину гігантом мислі і особою, близькою до імператора.
— Для чого?
— Для того, що нам потрібен оборотний капітал. Завтра моє весілля. Я не жебрак. Я хочу бенкетувати в цей знаменний день.
— Що ж я повинен робити? — простогнав Іполит Матвійович.
— Ви повинні мовчати. Вряди-годи, для поважності, оддувайте щоки.
— Але ж це… обман.
— Хто це каже? Це каже граф Толстой? Або Дарвін? Ні. Я чую це з уст людини, яка ще вчора збиралася залізти вночі в квартиру Грицацуєвої і вкрасти у бідної вдови меблі. Не задумуйтесь. Мовчіть. І не забувайте надувати щоки.
— Навіщо встрявати в таку небезпечну справу? Адже можуть виказати.
— Про це не турбуйтесь. На кепські шанси я не ловлю. Діло поведемо так, що ніхто нічого не зрозуміє. Нумо до чаю.
Поки концесіонери пили і їли, а папуга тріщав лушпинням соняшників, у квартиру входили гості
Нікеша і Владя прийшли разом з Полєсовим. Віктор Михайлович не насмілився відрекомендувати молодих людей гігантові мислі. Вони засіли в куток і почали спостерігати, як батько російської демократії їсть холодну телятину.
Нікеша і Владя були цілком дозрілі недотепи. Кожному з них було років під тридцять. Їм, видно, дуже подобалось, що їх запросили на засідання.
Колишній гласний міської думи Чарушников, опасистий старик, довго тряс руку Іполитові Матвійовичу і заглядав йому в очі. Під наглядом Остапа старожили міста почали обмінюватися спогадами. Давши їм розговоритися, Остап звернувся до Чарушникова:
— Ви в якому полку служили?
Чарушников запихкав.
— Я… я, сказати б, загалом не служив, бо, бувши вщасливлений довір'ям суспільства, проходив на виборах.
— Ви дворянин?
— Так. Був.
— Ви, сподіваюсь, лишились ним і тепер? Будьте мужні. Ваша допомога буде потрібна. Полєсов вам говорив? Закордон нам допоможе. Усе залежить від громадської думки. Повна таємниця організації. Увага!