Дванадцять стільців. Золоте теля
- Автор: Петров Евгений Петрович, Ильф Илья Арнольдович
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- ISBN: 5-308-00428-5
- Переводчик: Марія Михайлівна Пилинська
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Дванадцять стільців. Золоте теля». Краткое содержание книги:
Гострий, розважальний сюжет, веселі і дошкульні жарти, які стали крилатими виразами, елементи літературної пародії сприяють широкій і постійній популярності цих творів.
— Ну-ну, — мовив він, — що ви хочете сказати моєму другові?
— Вам не слід турбуватися, — зашепотів Полєсов, оглядаючись на всі боки. — Я від Олени Станіславівни…
— Що ви кажете? Вона тут?
— Тут. І дуже хоче вас бачити.
— Навіщо? — запитав Остап. — А ви хто такий?
— Я… Ви, Іполите Матвійовичу, не думайте нічого такого. Ви мене не знаєте, але я вас дуже добре пам'ятаю.
— Я б хотів зайти до Олени Станіславівни, — нерішуче мовив Вороб'янінов.
— Вона дуже і дуже просила вас прийти.
— Так, але звідки вона довідалася?..
— Я вас зустрів у коридорі комгоспу і довго думав: знайоме обличчя. Потім пригадав. Ви, Іполите Матвійовичу, ні про що не хвилюйтесь! Усе буде в цілковитій таємниці.
— Знайома жінка? — запитав Остап діловито.
— Еге, давня знайома…
— Тоді, може, зайдемо повечеряємо у давньої знайомої? Я, приміром, страх як хочу жерти, а скрізь позачинювано.
— Про мене.
— Тоді ходімо. Ведіть нас, таємничий незнайомцю.
І Віктор Михайлович прохідними дворами, щохвилини оглядаючись, повів компаньйонів до дому ворожки, в Перелешинський провулок.
Розділ XIV
Союз меча і рала
Коли жінка старіє, її може спіткати багато неприємностей: можуть випасти зуби, посивіти й порідіти волосся, початись ядуха, може налягти опасистість, може набігти надмірна худорба, але голос у неї не зміниться. Він залишиться таким самим, яким був у неї гімназисткою, нареченою чи коханкою молодого гульвіси.
Тим-то, коли Полєсов постукав у двері і Олена Станіславівна спитала: «Хто там?» — Вороб'янінов здригнув. Голос у його коханки був той самий, що й, дев'яносто дев'ятого року, перед відкриттям паризької виставки. Але, ввійшовши до кімнати і примруживши очі від світла, Іполит Матвійович побачив, що від колишньої краси не лишилось і сліду.
— Як ви змінилися! — сказав він мимохіть.
Стара кинулась йому на шию.
— Спасибі, — сказала вона, — я знаю, чим ви рискували, прийшовши до мене. Ви такий самий великодушний лицар. Я не питаю вас, навіщо ви приїхали з Парижа. Як бачите, я не хвора на цікавість.
— Але я приїхав зовсім не з Парижа, — розгублено сказав Вороб'янінов.
— Ми з колегою прибули з Берліна, — поправив Остап, натискаючи на лікоть Іполитові Матвійовичу, — про це не рекомендується говорити вголос.
— Ах, я така рада бачити вас! — заволала ворожка. — Зайдіть сюди, до цієї кімнати… А ви, Вікторе Михайловичу, пробачте, але чи не зайдете ви через півгодини?
— О! — зауважив Остап. — Перше побачення! Тяжкі хвилини! Дозвольте піти і мені. Ви дозволите з вами, найласкавіший Вікторе Михайловичу?
Слюсар затремтів од радості. Обидва пішли в квартиру Полєсова, де Остап, сидячи на уламкові воріт будинку № 5 по Перелешинському провулку, почав розвивати перед очманілим кустарем-одинаком з мотором фантасмагоричні ідеї про порятунок вітчизни.
За годину вони повернули і застали стариків цілком розімлілими.
— А ви пам'ятаєте, Олено Станіславівно? — говорив Іполит Матвійович.
— А ви пам'ятаєте, Іполите Матвійовичу? — говорила Олена Станіславівна.
«Здається, настав психологічний момент для вечері», — подумав Остап. І, урвавши Іполита Матвійовича, що згадував вибори в міську управу, сказав:
— У Берліні є дуже дивний звичай: там їдять так пізно, що важко зрозуміти, що це — рання вечеря чи пізній обід.
Олена Станіславівна стрепенулась, відвела кролячий погляд від Вороб'янінова і потяглась на кухню.
— А тепер діяти, діяти і діяти! — сказав Остап, знизивши голос до ступеня цілковитої нелегальності.
Він узяв Полєсова за руку.
— Стара не підведе? Надійна жінка?
Полєсов молитовно склав руки.
— Ваше політичне кредо?
— Завжди! — захоплено відказав Полєсов.
— Ви, сподіваюсь, кириловець?
— Так точно.
Полєсов випнувся, як струна.
— Росія вас не забуде! — ревнув Остап.
Іполит Матвійович, держачи в руці солодкий пиріжок, здивовано слухав Остапа, але стримати його було неможливо. Його прорвало. Великий комбінатор почував натхнення, п'янкий стан перед шантажем вище середнього гатунку. Він пройшовся по кімнаті, як барс.
У такому збудженому стані застала його Олена Станіславівна, що ледве тягла із кухні самовар. Остап галантно підскочив до неї, взяв самовар і поставив його на стіл. Самовар свиснув. Остап вирішив діяти.
— Мадам, — сказав він, — ми щасливі бачити у вашій особі…
Він не знав, кого він щасливий бачити в особі Олени Станіславівни. Довелося почати знову. З усіх пишних зворотів царського режиму вертілося в голові тільки якесь «ласкаво повеліти зволив». Але це було не до речі. Тим-то він почав діловито: