Дванадцять стільців. Золоте теля

— Про день наступного засідання буде окреме сповіщення, — говорив Остап на прощання, — найсуворіший секрет. Справа допомоги дітям повинна бути таємна… Це, до речі, у ваших особистих інтересах.

Після цих слів Кислярському захотілось дати ще п'ятдесят карбованців, але ніколи вже не приходити ні на які засідання. Він ледве стримав себе від цього пориву.

— Ну, — сказав Остап, — час рушати. Ви, Іполите Матвійовичу, я сподіваюся, скористаєтеся з гостинності Олени Станіславівни і переночуєте у неї. До речі, нам і заради конспірації корисно розлучитись на певний час. А я пішов.

Іполит Матвійович розпачливо підморгував Остапові оком, але той удав, ніби не помітив цього, і вийшов на вулицю.

Пройшовши квартал, він згадав, що в кишені у нього лежать п'ятсот чесно зароблених карбованців.

— Візник! — крикнув він. — Вези до «Фенікса»!

— Це можна, — сказав візник.

Він неквапно підвіз Остапа до закритого ресторану.

— Що таке? Закрито?

— З нагоди Першого травня.

— А бодай їх! І грошей скільки завгодно, і погуляти ніде! Ну, тоді паняй на вулицю Плеханова. Знаєш?

Остап вирішив поїхати до своєї нареченої.

— А раніше як ця вулиця називалася? — спитав візник.

— Не знаю.

— Куди ж їхати? І я не знаю. Проте Остап наказав їхати й шукати.

Години півтори проїздили вони безлюдним нічним містом, розпитуючи нічних сторожів і міліціонерів. Один міліціонер довго приндився і нарешті повідомив, що Плеханова — не інакше як колишня Губернаторська.

— Ну, Губернаторська! Я Губернаторську добре знаю. Двадцять п'ять років вожу на Губернаторську.

— Ну, і катай!

Приїхали на Губернаторську, але виявилося, що вона не Плеханова, а Карла Маркса.

Розлютований Остап поновив пошуки загубленої вулиці імені Плеханова. Але не знайшов її.

Світанок тьмяно освітив лице багатого мученика, що так і не зумів розважитись.

— Вези на «Сорбонну»!. — крикнув він. — Візник називається! Плеханова не знаєш!