Воццек & воццекургія
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-030-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Воццек & воццекургія». Краткое содержание книги:
_______________
«Воццек», безперечно, належить до найпомітніших творів української прози 90-х років. «Воццек» так само показує, що про Іздрика треба говорити не лише в контексті української літератури, а в контексті Кафки і Музіля, Кундери й Боргеса, європейських традицій та інтелектуальних шукань у двадцятому столітті. «Воццек» — роман для літературних ґурманів.
Соломія Павличко
* * *
Дуже приємне враження справив «Воццек» Юрка Іздрика в пані прописаності. Стилістично у нього немає недольотів: це абсолютно зрілий письменник великої душевної розкутості і здатності моделювати світ на свій розсуд — не за якоюсь парадигмою, а варіативно.
Оксана Забужко
* * *
Роман Юрія Іздрика імпонує сміливістю уяви та конструкції, виразно засвідчуючи артистичне пожвавлення, притаманне сьогоднішній українській літературі.
Станіслав Бараньчак
* * *
…«Воццек» (не за Бюхнером, та навіть не за Альбаном Берґом, а таки за Іздриком) — химерне і напрочуд цілісне плетиво з фізичного болю, безсонних сновидінь, ненависті, котру за ступенем чистоти я б наважився назвати «святою», пародійного жонґлювання цитатами, сюжетами, прийомами, способами мовлення — усього цього (перепрошую) «постмодернізму», який насправді виявляється чимось межовим, крайнім, остаточним.
Юрій Андрухович
_______________
У художньому оформленні книжки використані фрагменти фотографічних робіт: Rosemarie Clausen, Georgij Petrussow
Обриси її тонких уст свідчили, — якщо вірити Кортасару — про дріб'язкову жорстокість[84], і можливо тому вона завжди, опиняючись перед дзеркалом, підсвідомо ледь-ледь підносила верхню губу й відразу робилася такою беззахисною — дурень Кортасар! — що ти просто млів від ніжності і болю і кидався обціловувати кохані тонкі-претонкі-найтонші-у-світі уста, прегарні очі, тендітні руки. Наявність в одному барі за шинквасом дзеркала, в котре вона мимохіть поглядала, закономірно призвела до курйозу: в апофеозі сентиментів ти вилив каву, змахнув тарілку і вивернув цукерничку. «К щаст'ю ето бил сахар, а нє соль[85]», — сказав, обтріпуючи штани, голомозий молодцюватого виду стариган. І, клацнувши вставною щелепою, відрекомендувався: «Тімафєй Палч, прафєс-ср». (Професору вони обидвоє були змушені подати руку, і Воццек навіть крізь ніяковість конфузу відчув укол дикунських ревнощів, коли побачив, як пташина професорська лапка зграбастала її вузьку елеґантну долоню. У жінок, на відміну від чоловіків, руки, зазвичай, відрізняються мало — трохи більші, трохи менші, красивіші, потворніші, зрештою, всі на один копил, ну, може, найпримітнішими серед них, і вартими насамперед кунсткамери, є руки жінок-метранпажів, профспілкових скарбників та коректорів місцевих газет — із зародковими дегенеративними нігтями. Довершеність же й унікальність кисті А. свідчили про багатовікові експерименти еволюції із кров'ю цісарів і королев, їхніх коханок і фаворитів, змовників, царевбивць, авантурників, і зухвалої прислуги).
Вона приходила зранку, зазвичай повертаючись із тенісу, вимахуючи здалеку ракеткою, він цілував її в солене плече, приносив каву, дивився, слухав і вдихав — так починався їхній день. В найперші рази вона багато говорила. Оповідала про все — про батька, про «Ваґабундо», про сімейні чвари (тарілка розлітається у друзки на шахівниці підлоги), про школу (це пташине подвір'я, де кожен протагоніст почувається гидким каченям), про університетські враження (перший рок, перший секс, перший кайф), про юного Мохóя (її внутрішній погляд за звичкою перебирався догори: столик, конус, циліндр, куля, жердина, — він), про захоплення фотографією, про самотність, про бажання подорожувати і вчитися, про самотність, про улюблену музику, про самотність, про плани на майбутнє, про самотність, про журналістику, про самотність, про…
Для неї це літо стало літом виговорювання, повторення виплаканого уроку, немовби для нового життя їй необхідно було скласти якісь напівбурсацькі, напівфройдистські іспити.
Воццек готувався до цих зустрічей з якоюсь хворобливою ретельністю маньяка-гігієніста. Він будився годин на п'ять раніше, ніж потрібно, але знаючи, що більше не засне, піднімався, робив сякі-такі вправи, йшов під душ, витрачаючи там за раз, мабуть, триденну норму води і мила, голився, потім довго одягався (ні раніше, ні потім він не надавав одягу жодного значення), роздягався, перевдягався, крутився, мов останній жевжик (м'яко, м'яко сказано) перед дзеркалом, багатьма секретними прийомами (скоріш за все з арсеналу дорогих повій) перевіряв повсюдність чистоти і блиску й нарешті задовго до назначеної години виходив з дому. Попервах він користався велосипедом — йому, мешканцеві околиці, доводилося долати добру половину міста — але доля, мабуть, так реготалася, дивлячись на імбецильне змаразміння закоханого ссавмця, що просто не могла не вставляти палки — нехай навіть і метафізичні — в колеса:
Одного разу вони домовилися про зустріч пізніше звичного — опівдні. Прокинувшись, як завжди ні світ, ні зоря, він виконав усі свої шлюбні ритуали, а оскільки часу було ще вдосталь — сходив за продуктами, прибрав у будинку (познімав навіть павутиння під стелею, що не обійшлося без анатомічних ушкоджень: утовк собі при цьому лікоть, а керамічному підсвічникові відбив єдине вухо), після цього ще раз прийняв душ і виїхав у радісний bicycle гасе. Однак сонце вже встигло нагріти вулиці, бруківка пашіла жаром, і він швидко впрів. Вернувся з півдороги, знову заліз під воду, перевдягнувся в сухе, постановивши їхати повільно, тіньовою стороною, щоби не втратити свіжості. Щоправда близько полудня тіні вже поскручувалися в сувої попід будинками, і він мусив разпораз — ухиляючись від виступаючих сходів, водостічних труб і стовбурів лози та черкаючи коліном об стіни — гальмувати перед бордюрами, обережно з'їжджати на дорогу і тут же знову піднімати ровер дибки, аби вискочити на черговий тротуар. Це нагадувало їзду верхи на клишоногій придуркуватій шкапі, чи на мюнгаузеновій кобилі, котрій сокира безпечного їздця[86] відцюкала гузно. За п'ять хвилин відчувши себе змиленим кентавром, Воццек знову повернув назад. Ще один, насьогодні вже четвертий, душ, ще одна зміна білизни, і на вулиці з'являється охайний пішохід, що неспішною ходою, обминаючи sunshine spots і прославляючи піхоту, прямує до центру. Соломоновоццекове рішення вітає, здається, навіть хирлявий зустрічний вітерець — радість гігієніста — втім разом з полегшенням приносячи й далеке бамкання з ратушної вежі: за чветь дванадцята. Воццека огортає легка паніка — він раптом усвідомлює, що навіть спринтерський біг не врятує його від спізнення. Кленучи погоду і власний ідіотизм, він прожогом кидається додому по велосипед, і тут його чекає ще одна каверза — відсутність води; очевидячки, безтурботно хлюпаючись, він перевищив усі можливі трансцендентні норми. Втім, як ми побачимо далі, раціональне скупердяйство долі було цілком виправдане:
84
«Обриси її тонких уст свідчили, — якщо вірити Кортасарові, — про дріб'язкову жорстокість» — залишається нез'ясованим, який саме твір Кортасара мається на увазі. Цілком імовірно, що це містифікація, хоча введення фрейму культового для Іздрика автора в лексичну структуру роману навряд чи є випадковим.
85
«К щаст'ю ето бил сахар, а нє соль» — логічне завершення ненастанного цитування Набокова: головний герой роману «Пнін» професор Тимофій Павлович Пнін з'являється у «Воццеку» власною персоною. Йдеться про такий епізод Набоковського твору:
«— Начерчивается, — сказал Пнин, — большой квадрат на земле, туда помещаются, как колонны, цилиндрические куски дерева, а потом с какого-то расстояния в них бросается толстая палка, очень усиленно, как бумеранг, с широким разворачиванием руки — простите, к счастью это был сахар, а не соль.
— Я все еще слышу, сказал Пнин, поднимая с полу сахарницу…»
Втім попри безперечну увагу й поштивість до текстів Набокова Іздрик цитує їх в українській транскрипції, що надає цитуванню дещо пародійного забарвлення. Можливо, це своєрідна помста за великодержавницький снобізм Набокова у ставленні до України, що його Іздрик не може вибачити улюбленому авторові.
86
«безпечного їздця» — назва відомого фільму Деніса Гоппера «Easy Rider».