Воццек & воццекургія
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-030-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Воццек & воццекургія». Краткое содержание книги:
_______________
«Воццек», безперечно, належить до найпомітніших творів української прози 90-х років. «Воццек» так само показує, що про Іздрика треба говорити не лише в контексті української літератури, а в контексті Кафки і Музіля, Кундери й Боргеса, європейських традицій та інтелектуальних шукань у двадцятому столітті. «Воццек» — роман для літературних ґурманів.
Соломія Павличко
* * *
Дуже приємне враження справив «Воццек» Юрка Іздрика в пані прописаності. Стилістично у нього немає недольотів: це абсолютно зрілий письменник великої душевної розкутості і здатності моделювати світ на свій розсуд — не за якоюсь парадигмою, а варіативно.
Оксана Забужко
* * *
Роман Юрія Іздрика імпонує сміливістю уяви та конструкції, виразно засвідчуючи артистичне пожвавлення, притаманне сьогоднішній українській літературі.
Станіслав Бараньчак
* * *
…«Воццек» (не за Бюхнером, та навіть не за Альбаном Берґом, а таки за Іздриком) — химерне і напрочуд цілісне плетиво з фізичного болю, безсонних сновидінь, ненависті, котру за ступенем чистоти я б наважився назвати «святою», пародійного жонґлювання цитатами, сюжетами, прийомами, способами мовлення — усього цього (перепрошую) «постмодернізму», який насправді виявляється чимось межовим, крайнім, остаточним.
Юрій Андрухович
_______________
У художньому оформленні книжки використані фрагменти фотографічних робіт: Rosemarie Clausen, Georgij Petrussow
Раптово з'ясувалося, що вже за чверть четверта (хоча щойно була заледве друга), що треба бігти і що причиною такого різкого часового стрибка, хронологічного колапсу, є той самий неприємний Боборикін, який так безпардонно вліз до незнайомої компанії.
Я вибіг з універмагу (безголоса тінь Антона ще деякий час супроводжувала мене) і побіг вздовж довжелезного паркана, якого ніколи в місті раніше не бачив. Згодом я зідентифікував його — так виглядав паркан довкола Muzeum Narodowego у Варшаві. Та незважаючи на місцеву топографію, збагачену варшавськими ознаками, чим далі, тим певніше проступав топонім інший — Львів. Так, без сумніву, я вже перебував у Львові. І хоча ще досить чітко вимальовувався автентичний маршрут — вгору до пошти, далі вліво по Січових Стрільців до «Акорду» і потім по Радянській до театру — я вже знав, що оце «вгору» можна здійснити лише на шістці львівського трамваю. Паркан — матеріалізоване втілення мого запізнення — все не закінчувався, простягаючись у безмежність, зате спресований появою Боборикіна час пропонував блискавичні кліматичні метаморфози: коли я вибіг із універмагу, стояло розпашіле літо, потім за кістяками загорожі під музейними стінами я зауважив жовтий настил листопаду, а ще пізніше, перебігаючи на червоне світло дорогу, вскочив зненацька в кучугуру підталого снігу — не зимового навіть, а того, схожого на віхті брудної вати, снігу перших березневих днів (я ще подивувався тоді комерційній непутящості Антона: для чого було йому тримати на складі давно не актуальні новорічні подарунки — пам'ятаєте коньяк?). На тому перехресті мало не збило мене авто (бридка зелена цистерна), бо в найостанніший момент, коли я вже однією ногою стояв на бордюрі, виявилося, що заради ускладнення руху (кому не знайоме це відчуття безнадійно сповільненого уві сні бігу) нав'язано мені важелезного візка з валізами та картонними пакунками — я ледве спромігся витягти його на тротуар. З тим візком (який у міру просування все важчав і виростав, перетворившись врешті на переповнений крамом причіп) я ледве брів — нещасний рікша — чвакаючи ногами по талому снігу, вже майже зовсім не уявляючи, де може знаходитись омріяна зупинка шостого трамваю. Доходила четверта. Варто було принаймні подзвонити, попередити міфічного Васю про запізнення. Однак найближчий автомат виявився зайнятим, та ще й так, що я не наважився зупинитися і зачекати — телефонував, здається, один із ненависних однокласників. У пошуках іншого телефона я пірнув у підворіття — так, так, саме «пірнув», бо на цю хвилю вантаж мій настільки виріс, що перетворився на потужну вантажівку: саме вона виднілася в кінці прохідного двору — а під аркою стояли троє.
Мабуть, варто збавити темп і перепочити, бо від усіх цих метаморфоз уже макітриться в голові.
Отож під аркою стояли троє. Одягнуті в солдатські бушлати, вони неприязно поглянули в мій бік — і я усвідомив як причину цієї неприязні, що на мені форма сержанта, а ваговоз мій — ваговоз військовий. Двох я раніше десь бачив, але пригадував нечітко, зате третій виявився знайомим — ми вчилися разом у інституті (в одній, до речі, групі з описаним уже Сашою Абрамяном, і цей також звався Сашком, лише прізвище його загубилось у склеротичних нетрях пам'яті). Стояли вони без діла під аркою, вільно покурюючи, і не віддали честь мені, сержантові, тільки тому, що сьогодні — свято Конституції, і їм належався вихідний, увільнення на цілу добу. Я хотів було проминути їх, не привітавшись навіть із Сашком, але, визирнувши з-під арки, побачив, що вздовж дороги, на якій стояла моя вантажівка, тягнеться огороджена колючим дротом територія військової частини, за нею — залізниця, перетнути їх неможливо, і хоч-не-хоч мусиш питатися дороги.
В той час, коли я ще перебував у лабетах цього безпардонно сюрреалістичного сновидіння, з'ясовуючи в непоштивих вояків, як можна проїхати до трамвайної колії, що слугувала б за дороговказ — адже я володів уже власним засобом пересування і не потребував самого трамваю — вона, моя кохана, мабуть, повернулася з тенісу і сиділа за столиком кав'ярні, очікуючи сплюха-невдаху, поглядаючи нервово на годинник і обдумуючи майбутній дивний приклад жіночої помсти. Але це діялося в світі, до якого мені не скоро судилося повернутись. Я ще не втрачав надії зателефонувати до «Акорду», попередити про спізнення. Телефон знайшовся в якомусь захаращеному офісі — страховій конторі абощо. Ледве можна було пробратися поміж столами, а на столах громадилися запилюжені бухгалтерські книги, стоси рахунків, сувої калькуляцій. До телефона вишикувалася черга, і поки я шукав у блокноті номер «Акорду», якась допитлива пані з цієї черги попрохала дозволу оглянути мою колекцію візиток. Невідомо чому, я не відмовив їй у цьому нескромному, скажімо відверто, бажанні. Нарешті виник зв'язок з невидимим абонентом, і незнайомий голос повідомив, що Васю, на жаль, до телефона запросити не можна, але взагалі то він, Вася, є, він присутній і буде присутній ще довго, і йому перекажуть про моє вимушене й вимучене запізнення, тільки, вибачте, саме в цей момент покликати його до телефона ніяк неможливо, бо в сусідній кімнаті всі співробітники «Акорду» уважно стежать за телевізійним репортажем із чемпіонату Європи з футболу. От так от. Вислуховуючи всю цю маячню, позбавлену будь-якого, бодай сновидного смаку і стилю, я краєм ока спостерігав за старою панею і переконувався в абсолютній безконтрольності власної уяви — моя колекція візиток в чужих руках перетворилася (з легкістю, котра нагадувала безкарний глум) на альбом шкільних фотографій, і в цей альбом уже зазирали цікаві службовці страхової контори. Я й сам опинився в їхньому гурті і, піднімаючись навшпиньки та перехиляючись над плечима, намагався щось побачити. І як тільки мені вдалося розгледіти знимку того ненависного однокласника, чия присутність коло телефона-автомата на вулиці видалася такою нестерпною, — то відразу прокинувся, з тяжкою безпорадністю усвідомлюючи, що сьогоднішнє побачення з коханою не відбудеться.