Воццек & воццекургія

Мабуть, варто збавити темп і перепочити, бо від усіх цих метаморфоз уже макітриться в голові.

Отож під аркою стояли троє. Одягнуті в солдатські бушлати, вони неприязно поглянули в мій бік — і я усвідомив як причину цієї неприязні, що на мені форма сержанта, а ваговоз мій — ваговоз військовий. Двох я раніше десь бачив, але пригадував нечітко, зате третій виявився знайомим — ми вчилися разом у інституті (в одній, до речі, групі з описаним уже Сашою Абрамяном, і цей також звався Сашком, лише прізвище його загубилось у склеротичних нетрях пам'яті). Стояли вони без діла під аркою, вільно покурюючи, і не віддали честь мені, сержантові, тільки тому, що сьогодні — свято Конституції, і їм належався вихідний, увільнення на цілу добу. Я хотів було проминути їх, не привітавшись навіть із Сашком, але, визирнувши з-під арки, побачив, що вздовж дороги, на якій стояла моя вантажівка, тягнеться огороджена колючим дротом територія військової частини, за нею — залізниця, перетнути їх неможливо, і хоч-не-хоч мусиш питатися дороги.

В той час, коли я ще перебував у лабетах цього безпардонно сюрреалістичного сновидіння, з'ясовуючи в непоштивих вояків, як можна проїхати до трамвайної колії, що слугувала б за дороговказ — адже я володів уже власним засобом пересування і не потребував самого трамваю — вона, моя кохана, мабуть, повернулася з тенісу і сиділа за столиком кав'ярні, очікуючи сплюха-невдаху, поглядаючи нервово на годинник і обдумуючи майбутній дивний приклад жіночої помсти. Але це діялося в світі, до якого мені не скоро судилося повернутись. Я ще не втрачав надії зателефонувати до «Акорду», попередити про спізнення. Телефон знайшовся в якомусь захаращеному офісі — страховій конторі абощо. Ледве можна було пробратися поміж столами, а на столах громадилися запилюжені бухгалтерські книги, стоси рахунків, сувої калькуляцій. До телефона вишикувалася черга, і поки я шукав у блокноті номер «Акорду», якась допитлива пані з цієї черги попрохала дозволу оглянути мою колекцію візиток. Невідомо чому, я не відмовив їй у цьому нескромному, скажімо відверто, бажанні. Нарешті виник зв'язок з невидимим абонентом, і незнайомий голос повідомив, що Васю, на жаль, до телефона запросити не можна, але взагалі то він, Вася, є, він присутній і буде присутній ще довго, і йому перекажуть про моє вимушене й вимучене запізнення, тільки, вибачте, саме в цей момент покликати його до телефона ніяк неможливо, бо в сусідній кімнаті всі співробітники «Акорду» уважно стежать за телевізійним репортажем із чемпіонату Європи з футболу. От так от. Вислуховуючи всю цю маячню, позбавлену будь-якого, бодай сновидного смаку і стилю, я краєм ока спостерігав за старою панею і переконувався в абсолютній безконтрольності власної уяви — моя колекція візиток в чужих руках перетворилася (з легкістю, котра нагадувала безкарний глум) на альбом шкільних фотографій, і в цей альбом уже зазирали цікаві службовці страхової контори. Я й сам опинився в їхньому гурті і, піднімаючись навшпиньки та перехиляючись над плечима, намагався щось побачити. І як тільки мені вдалося розгледіти знимку того ненависного однокласника, чия присутність коло телефона-автомата на вулиці видалася такою нестерпною, — то відразу прокинувся, з тяжкою безпорадністю усвідомлюючи, що сьогоднішнє побачення з коханою не відбудеться.