Воццек & воццекургія
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-030-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Воццек & воццекургія». Краткое содержание книги:
_______________
«Воццек», безперечно, належить до найпомітніших творів української прози 90-х років. «Воццек» так само показує, що про Іздрика треба говорити не лише в контексті української літератури, а в контексті Кафки і Музіля, Кундери й Боргеса, європейських традицій та інтелектуальних шукань у двадцятому столітті. «Воццек» — роман для літературних ґурманів.
Соломія Павличко
* * *
Дуже приємне враження справив «Воццек» Юрка Іздрика в пані прописаності. Стилістично у нього немає недольотів: це абсолютно зрілий письменник великої душевної розкутості і здатності моделювати світ на свій розсуд — не за якоюсь парадигмою, а варіативно.
Оксана Забужко
* * *
Роман Юрія Іздрика імпонує сміливістю уяви та конструкції, виразно засвідчуючи артистичне пожвавлення, притаманне сьогоднішній українській літературі.
Станіслав Бараньчак
* * *
…«Воццек» (не за Бюхнером, та навіть не за Альбаном Берґом, а таки за Іздриком) — химерне і напрочуд цілісне плетиво з фізичного болю, безсонних сновидінь, ненависті, котру за ступенем чистоти я б наважився назвати «святою», пародійного жонґлювання цитатами, сюжетами, прийомами, способами мовлення — усього цього (перепрошую) «постмодернізму», який насправді виявляється чимось межовим, крайнім, остаточним.
Юрій Андрухович
_______________
У художньому оформленні книжки використані фрагменти фотографічних робіт: Rosemarie Clausen, Georgij Petrussow
Отак одного пізнього сонячного ранку вона вийшла на вулицю з відчуттям, що з минулим покінчено, і починається нове життя, і саме сьогодні повинно нарешті щось відбутися. Звісно, вона не змогла за рік ніщо забути, але той темний закапелок пам'яті став такою органічною часткою неї самої, з якою хоч-не-хоч мусиш миритися, як миришся з існуванням в тобі найнижчої фізіології. В її сумочці поруч з гребінцем, оздобленою бісером торбинкою в ролі гаманця (данина колишнім гіппівським симпатіям) і надкушеним яблуком лежало скручене в трубочку, перетягнуте ґумкою для волосся, запрошення на виставку, котре вона просто полінувалася викинути минулого тижня і котре сьогодні набувало потроху вартості перепустки у зону волі (яке, по суті, парадоксальне поєднання — зона волі[79]). Вимите за ніч місто розморено насолоджувалося літнім днем. Зелений — окис міді? окис хрому? — «купол будинку на розі, як шолом лицаря[80]», церква, затінена вуличка з телефоном і автоматом газованої води, площа, фонтан, голуби, кінь Марка Аврелія (Болівар не витримає двох[81]) і сам Аврелій з брунатними патьоками на незворушному обличчі, безконечні мармурові сходи вгору і вгору до місцевого олімпу, на якому бовваніє «Ваґабундо» (за рік цирк сильно занепав, трупа майже розпалася, найкращі артисти порозбредалися шукати щастя по столицях — Мохóй виявився легким на руку (чи то пак на ногу) — каса спорожніла, і мало як не загальний траур була сприйнята в місті смерть улюбленця публіки — пітона Папатанасіо[82] (в народі — Панасика), про якого подейкували, ніби він завиграшки задовільняє найзухваліші потреби власної дресирувальниці; тож тепер живаґо-А.-татусь[83] займався переобладнанням арени для потреб велелюдних рок-концертів), але нам не сюди, не сюди, а далі вздовж кленової алеї попри театр до мосту, по якому, набираючи швидкість, важко пруть поїзди, демонструючи своїми вікнами пересувну галерею людської глупоти (а коло тамбурів уже чатують перші ентузіасти в очікуванні, коли провідниця відчинить омріяний WC).
Вона мала дивовижну ходу. Навіть якщо дивитися згори на багатотисячну юрбу, в цьому морі броунівських хитай-голів без труду вирізнив би її легкий, гнучкий, ґраційний рух. Чекаючи її ранками у відкритих літніх кафе, не дозволяючи собі ще ні кави, ні цигарки, ні вина, Воццек здалеку помічав барвисту сукенку, послужливо напнуту закоханим вітром, пухке роздмухане волосся і нетутешній крок, від якого йому запаморочливо обривалося серце, та й взагалі всередині виникало щось на кшталт біржового обвалу збанкрутілих органів.
Як усі, схильні до алергії, вона мала тонку вразливу шкіру багатьох коштовних відтінків — інакшу на обличчі, інакшу на шиї (він цілував схилившися чутливе вухо, занурювався обличчям у пахуче п'янке волосся, опускався нижче, туди, де воно переходило в легкий пушок, і далі, до м'яких податливих плечей, а далі… далі — зась тобі, пронозливий читачу!), ще іншу — на згинах ліктів, а найдорожчу — мов мінливий перламутр — на зап'ястях. Він відшукав багато улюблених куточків, але чимраз більше пересвідчувався, що любить абсолютно все — і складку, що заповідалася укластися з роками в обрезклість, і сіточку судин, котрі неодмінно набрякли б з народженням дитини, і недоречну родимку, чия недоречність відразу зникала і перетворювалася на гармонію симетрії, як тільки вони обіймалися (він мав точнісінько таку ж). Всі його колишні уявлення про еллінсько-vogueвську довершеність танули, як нечистоплотний сон вуграстого придурка — ось вона, найпрекрасніша, найдовершеніша, найжаданіша!
78
«52 дні, 51 ніч» — неспростоване свідчення про знання Воццеком (а, відповідно, — Іздриком) одного із «зовнішніх» розділів Кабали Моше де-Леона — «Идра зутта» («Малий збірник», в якому описується смерть останнього з «вчителів Явне» Шімона бар Йохая та наводяться промови його учнів). В розділі 8 «Идра зутты» міститься малозрозумілий уривок, у якому Хіллел бен Гамайл згадує свою подорож із талмудистом Бен-Зома до гори Небо. Під час подорожі між вченими виникає суперечка щодо можливості покаяння людини, в котру вселився Діббук (злий дух Півночі, що нагадує своєю присутністю юдеям про неминучість Ґоґа та Маґоґа). Бен-Зома, послідовник номіналістської течії в талмудизмі («течія рабі Аківи»), доводить, що покаяння («тшува») стоїть вище від компетенції Діббука, простого нагадування. Він говорить: «52 дні, 51 ніч проходять над пустелею Дерех шімот, коли вчений на мить віддає себе «тшуві». Таким чином, можемо припустити, що назва розділу «52 дні, 51 ніч» є парафразом образу «покаяння», юдейської «тшуви».
79
«парадоксальне поєднання — зона волі» — натяк на те, що в пострадянському просторі слово «зона» викликає стійкі асоціації з місцями позбавлення волі.
80
«купол будинку на розі, як шолом лицаря» — ще одна цитата із вірша Галини Петросаняк «Життя цього міста…»
81
«Болівар не витримає двох» — назва новели О'Генрі. Натяк на плани Воццека виголосити проповідь, вибравшись на круп кінної статуї Марка Аврелія.
82
«Папатанасіо» — відомий музикант. Разом із Ванґелісом записав знаменитий альбом «Приятелі містера Кайро». З яких мотивів використано його ім'я — невідомо.
83
«живаґо-А.-татусь» — малозрозуміле словосполучення. Можливо, натяк на героя роману Бориса Пастернака «Доктор Живаґо».