Воццек & воццекургія
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 966-663-030-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Воццек & воццекургія». Краткое содержание книги:
_______________
«Воццек», безперечно, належить до найпомітніших творів української прози 90-х років. «Воццек» так само показує, що про Іздрика треба говорити не лише в контексті української літератури, а в контексті Кафки і Музіля, Кундери й Боргеса, європейських традицій та інтелектуальних шукань у двадцятому столітті. «Воццек» — роман для літературних ґурманів.
Соломія Павличко
* * *
Дуже приємне враження справив «Воццек» Юрка Іздрика в пані прописаності. Стилістично у нього немає недольотів: це абсолютно зрілий письменник великої душевної розкутості і здатності моделювати світ на свій розсуд — не за якоюсь парадигмою, а варіативно.
Оксана Забужко
* * *
Роман Юрія Іздрика імпонує сміливістю уяви та конструкції, виразно засвідчуючи артистичне пожвавлення, притаманне сьогоднішній українській літературі.
Станіслав Бараньчак
* * *
…«Воццек» (не за Бюхнером, та навіть не за Альбаном Берґом, а таки за Іздриком) — химерне і напрочуд цілісне плетиво з фізичного болю, безсонних сновидінь, ненависті, котру за ступенем чистоти я б наважився назвати «святою», пародійного жонґлювання цитатами, сюжетами, прийомами, способами мовлення — усього цього (перепрошую) «постмодернізму», який насправді виявляється чимось межовим, крайнім, остаточним.
Юрій Андрухович
_______________
У художньому оформленні книжки використані фрагменти фотографічних робіт: Rosemarie Clausen, Georgij Petrussow
Ві-і-і-і-сусіе![87]
Ві-і-і-і-і-сусіе!
Bicycle, bicycle, bicycle, bicycle-e-e-e-race!
Якби хтось був на вулиці о цій порі, він побачив би неповторне видиво — як хвилями перебігає по випуклостях бруківки тінь шаленого велосипедиста, і як над цією тінню, виблискуючи спицями і пряжками сандалів, мчить футуризований гібрид — із головою рекордсмена й механічним тулубом. We are the champions, брате, we are the champions[88]. Але ніхто не прийшов під липи, ніхто не став на алеї.
Мабуть, уже й не варт оповідати, як, спізнившись на півтори хвилини, мокрий і нещасний Воццек не застав А. в умовленому місці, і як його охопив панічний жах, хоча він знав, що вона приходить зазвичай хвилин на десять-п'ятнадцять пізніше, і як цей жах перетворився на мертвотний відчай, коли і ці п'ятнадцять-двадцять-двадцять п'ять хвилин спливли безрезультатно, — холодний піт на додачу до гарячого — і як лише через годину він наважився подзвонити, щоб дізнатися від її матері про високу температуру — результат жорстокої анґіни і очевидний наслідок вчорашнього переохолодженого «Совіньйону» розливу 1989 року.
Але принаймні одного разу я спізнився по-справжньому (це було сприйнято нею з полегкістю як привід для вмотивованої холодності), ганебно проспавши, а сон і справді присвячувався спізненню.
Дія відбувалася в універмазі, де Антон[89] колись працював комерційним директором (сьогодні в нього власна крамничка навпроти театру, відвідини якого і заповідала в перспективі інтрига сюжету — Антон фундував квитки). Ми сиділи в заваленій товарами підсобці з трьома його приятелями (кількість усвідомилася не відразу — закутки дрімоти завжди залишаються в сфері припущень, аж поки погляд не сфокусується на них). Сам він кудись повіявся: вічна зайнятість, але дав перед тим свою комерційнодиректорську санкцію на розпиття пляшки коньяку. «Пийте, хлопці, не комплексуйте, це значно підніме художній рівень спектаклю». Однак тому, що всі були поміж собою чужими, і ще тому, що пляшки з коньяком не просто стояли в ящиках, а були загорнуті в якісь святкові комплекти — з цукерками, новорічними іграшками, шампанським, і потрібно було розв'язувати барвисту стрічку, розривати блискучий станіоль, псувати, одним словом, подарунок — довго ніхто не наважувався розпочати. Сиділи мовчки, курили. Якийсь огрядний рудань із психоаналітичними бакенбардами; невиразно знайомий, мовби бачений в іншому сні коротун (правда, правда, це він — нав'язливий поет, який в своїх ущербних утворах виступав могутнім саксом, ясноволосим бестією); і субтельний, теж не без сублімовинки, юнак із шопенівським профілем. Розріджене димом мовчання робилося нестерпним і провокувало на якусь розгнуздану розв'язність — є така форма самозахисту — ну шо, чуваки, жбхнем по стопаріку? Жбхнули. Трохи попустило.
Але приваблені коньячним духом устрягли в дію інші персонажі. Постукав у зачинені зсередини двері нєкто Боборикін і, прикрившись іменем Антона, домігся того, що його впустили і навіть налили чарку. Набігли ще якісь, безіменні. Зчинився галас і шум.
П'ючи коньяк, я пам'ятав про справу, котру обов'язково мусив залагодити перед відвідинами театру. Потрібно було по дорозі зайти в одну фірму, прототипом якої послужила реальна рекламна агенція «Акорд», і яку в цьому сні я помилково іменував «Астоком»[90] (можливо тому, що фірма з такою назвою насправді існувала кілька років тому, складаючи «Акорду» конкуренцію). Ці відвідини я запланував собі на четверту пополудні, з тим, щоб до п'ятої спокійно встигнути на виставу. Суть справи залишалася для мене неясною, але в свідомості чітко чипів адресат — якийсь міфічний рекламодавець Вася.
87
«Bi-i-i-icycle!» — цитується пісня групи Queen «Bicycle гасе».
88
«We are the champions, брате, we are the champions» — We are the champions» — один з найбільших гітів групи Queen.
89
«Антон» — мається на увазі Анатолій «Антон» Селюх, близький приятель Іздрика, комерсант і меценат, в товаристві якого починався видаватися журнал «Четвер». Як і описано в подальшому епізоді, він справді володів малоприбутковою крамницею, яку після написання Іздриком роману назвав «Воццек». Відомий художник Ярослав Яремак згодом зобразив на фасаді портрети Бюхнера та Іздрика. Все це створило рідкісний прецедент виходу вигаданих письменницькою уявою образів у площини реального світу. Для читачів-податківців ще раз наголошуємо, що, незважаючи на талант Яремака та популярність Бюхнера з Іздриком серед найширших кіл станіславського жіноцтва, крамниця Селюха продовжує була малоприбутковою.
90
«реальна рекламна агенція «Акорд», і яку в цьому сні я помилково іменував «Астоком» — абсолютно достовірний опис станіславських реалій, який до кінця розділу збивається на таку ж, за абсолютністю, сомнабулічну маячню.