Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 1938
- Язык: украинский
- Год: ДУХ І ЛІТЕРА
- ISBN: 978-966-378-265-2
- Переводчик: Віра Меньок
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк». Краткое содержание книги:
Книга адресована літературознавцям та філософам, а також широкому колу гуманітаріїв й усім, хто цікавиться культурою міжвоєнної доби.
_________________________
Поезія — це короткі поєднання сенсу між словами, несподіване відроджування первинних мітів.
Бруно Шульц, «Мітологізація дійсності»
* * *
Є змісти, ніби призначені нам, приготовані, що чекають на нас на самому вступі у життя. Так я у віці восьми років сприймав баладу Ґьоте з усією її метафізикою. Попри напівзрозумілу німецьку, я вловив, відчув сенс і, зворушений до глибини, плакав, коли мені мама її читала.
Такі образи становлять програму, визначають залізний капітал духу, даного нам дуже рано, у формі передчуттів і напівсвідомого досвіду. Гадаю, вся решта життя витрачається нами на те, щоби зінтерпретувати ці з'яви, переглянути їх у всьому змісті, який здобуваємо, провести крізь усі розпинання нашого інтелекту, на які нас вистачає. Ці ранні образи визначають мистцям межі їх творчості. Їхня творчість є дедукцією готових передумов. Потім вони вже не відкривають нічого нового, а тільки вчаться щоразу краще розуміти ще на вступі довірений їм секрет; їхня творчість є постійною екзегезою, коментарем до того єдиного вірша, що їм був заданий. Зрештою, мистецтво не розгадує цього секрету до кінця.
Бруно Шульц до Ст. І. Віткевича
* * *
Кафка напрочуд чітко бачить реалістичну поверхню дійсності, майже напам'ять знає її жестикуляції, всю зовнішню техніку подій та ситуацій з їхніми поєднаннями й переплетеннями, але все це для нього тільки нетривка шкіра без коріння, яку він знімає, наче делікатну паволоку, накладаючи на свій трансцендентний світ, трансплантуючи у свою реальність. Його ставлення до дійсності наскрізь іронічне, зрадливе, сповнене злої волі — ставлення престидижитатора до свого апарату.
Бруно Шульц, «Передмова до польського перекладу „Процесу” Франца Кафки»
Не на цьому, однак, закінчується ланцюг відкриттів Ґомбровича. Міститься у них ще й глибокий діагноз самої суті культури. Скальпель Ґомбровича витягує на світло і звільняє від пут другорядних затуманюючих мотивів лейтмотив культури, її нерв і корінь. Ґомбрович відкрив і в усій повноті оцінив першочергове значення проблеми форми. Слідом за Ґомбровичем можна сказати, що вся людська культура є системою форм, в яких людина бачить саму себе і в яких постає перед іншою людиною. Людина не переносить своєї наготи, не стикається ані сама з собою, ані зі своїми близькими інакше, ніж за посередництва форм, стилів, масок. Уся людська увага завжди була так сильно зосереджена на застосуванні форм та ієрархій, на маніпуляціях та змінах цінностей, так поглинена суттю справи, що самі ієрархізація, продукування форми опинилися поза будь-якою проблематикою. Заслугою Ґомбровича є те, що ті явища, до яких завжди застосовувася абсолютний і суттєвий підхід, підхід смисловий, він показав з генетичного і процесуального боку. Показав ембріологію форми. Визначив розмаїття і всю шкалу людських ідеологій звів до спільного знаменника, вказавши одну й ту саму людську субстанцію поза всіма їхніми видами. Джерело цього формотворення він помістив у раніше недоступній для ока площині — такій сумнівній, застарілій і огидній, що поєднання цих відокремлених явищ в одному світлі, встановлення між ними знаку рівняння мусимо визнати за справжній дар яснобачення. Нам уже відоме місце, де знаходиться ця лабораторія форм, ця фабрика сублімацій та ієрархій. Ця лабораторія — це клоака незрілості, сфера сорому й ганьби, невідповідностей і недотягувань, жалюгідний смітник культури, наповнений черепами, бридкими ганчірковими й солом’яними ідеологіями, для яких не існує назви у мові культури.
Такі відкриття не відбуваються на второваному й безпечному шляху чистої спекуляції, безстороннього пізнання. Ґомбрович дійшов до цього пізнання через власну патологію. Через кризу дозрівання, болісні процеси недоростань і недотягувань ми всі важче або легше проходимо, виносячи з цих пригод важчі або легші рани, каліцтва й викривлення. У Ґомбровича муки періоду його дозрівання, всі поразки й потрясіння не закінчилися тією чи іншою формою рівноваги, не заспокоїлися у тому чи іншому компромісі, а стали проблемою, дозрілою до самопізнання, розбудили слово й висловлювання.
Позиція Ґомбровича не є позицією стороннього (безстороннього) дослідника, його книга від початку до кінця пронизана полум’яним апостольством, гарячим і войовничим послідовництвом і реформаторством. Це його апостольство є, мабуть, ядром і початком книги, на якій, наче на пні дерева, наросли інші частинки й галуззя. Непросто визначити суть цього апостольства, непросто тому, що тут ідеться не про якийсь окремий погляд, доктрину чи гасло, а про перебудову всього стилю життя, про реформаторство in capite et membris настільки фундаментальне, що дотепер у такій своїй фундаментальності воно ще не існувало. І знову помилявся б той, хто гадав би, що автор виходить з якихось узагальнень та абстракцій. Основна ідея книги настільки конкретна, особиста, жива й палаюча, як тільки можна собі це уявити, і Ґомбрович програмно підкреслює походження свого твору зі своєї особистої, конкретної ситуації. Ґомбрович показує, що будь-які «фундаментальні» й «загальні» мотиви нашої поведінки, будь-які веслування під прапором ідеалів і гасел втілюють не нас цілісних і справжніх, а лише якусь нашу частинку, до того ж випадкову й несуттєву. Ґомбрович протиставляється основному струменеві культури, який полягає в тому, що людина завжди нарікає на якісь окремі свої риси, на ідеології, слова і форми, замість того, щоб жити собою, своїм інтегральним цілим, своїм живим ядром. Людина завжди вважалася недосконалим, неважливим придатком до своєї культурної суті. Ґомбрович намагається повернути цьому співвідношенню властиві пропорції, перевертаючи його догори ногами. Показує, що незрілі, смішні, «розбишакуваті», котрі в низовинах конкретики боремося за свій образ, який не може впоратися зі своєю нікчемністю, ми ближчі до істини, ніж оті обрані, витончені, зрілі й завершені. Тому він повертає нас до нижчих форм, наказує ще раз переглянути, перебороти, переплавити все наше культурне дитинство, увійти у стан дитини — не тому, що в цих ідеологіях, щоразу нижчих, примітивніших й огидніших він бачить порятунок, а тому, що на цьому шляху розвитку, який людина пройшла від стану первинної наївності, вона порозкидала, розтринькала, змарнувала скарб своєї живої конкретики. Усі ці форми, жести й маски обросли людськістю, втілили в собі рештки нещасної, але конкретної та єдино правдивої людської долі, і Ґомбрович відбирає, повертає втрачену власність назад, відкликає її з довгого вигнання й розпорошення. Що більше ті маски, форми й ідеали демаскуються й компрометуються, що вульгарнішим, прозорішим і скандальнішим виявляється їхній механізм, то очевиднішим стає звільнення людини від форм, у яких вона була ув’язнена. Однак ставлення Ґомбровича до форм не є таким прямолінійним і однозначним, як це може випливати з цього викладу. Цей демонолог культури, цей запеклий шукач культурного лицемірства водночас якимось дивним способом запроданий цим формам, закоханий в їхню огидну красу якоюсь патологічною й невиліковною любов’ю. Це любов до людського, смішного, незґрабного і зворушливого у своїй безпорадності створіння, котре не може впоратися з вимогами ненаситної форми. Невідповідності, спотикання й каламбури форми, тортури людини на її прокрустовому ложі збуджують автора і пристрасно захоплюють.