Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 1938
- Язык: украинский
- Год: ДУХ І ЛІТЕРА
- ISBN: 978-966-378-265-2
- Переводчик: Віра Меньок
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк». Краткое содержание книги:
Книга адресована літературознавцям та філософам, а також широкому колу гуманітаріїв й усім, хто цікавиться культурою міжвоєнної доби.
_________________________
Поезія — це короткі поєднання сенсу між словами, несподіване відроджування первинних мітів.
Бруно Шульц, «Мітологізація дійсності»
* * *
Є змісти, ніби призначені нам, приготовані, що чекають на нас на самому вступі у життя. Так я у віці восьми років сприймав баладу Ґьоте з усією її метафізикою. Попри напівзрозумілу німецьку, я вловив, відчув сенс і, зворушений до глибини, плакав, коли мені мама її читала.
Такі образи становлять програму, визначають залізний капітал духу, даного нам дуже рано, у формі передчуттів і напівсвідомого досвіду. Гадаю, вся решта життя витрачається нами на те, щоби зінтерпретувати ці з'яви, переглянути їх у всьому змісті, який здобуваємо, провести крізь усі розпинання нашого інтелекту, на які нас вистачає. Ці ранні образи визначають мистцям межі їх творчості. Їхня творчість є дедукцією готових передумов. Потім вони вже не відкривають нічого нового, а тільки вчаться щоразу краще розуміти ще на вступі довірений їм секрет; їхня творчість є постійною екзегезою, коментарем до того єдиного вірша, що їм був заданий. Зрештою, мистецтво не розгадує цього секрету до кінця.
Бруно Шульц до Ст. І. Віткевича
* * *
Кафка напрочуд чітко бачить реалістичну поверхню дійсності, майже напам'ять знає її жестикуляції, всю зовнішню техніку подій та ситуацій з їхніми поєднаннями й переплетеннями, але все це для нього тільки нетривка шкіра без коріння, яку він знімає, наче делікатну паволоку, накладаючи на свій трансцендентний світ, трансплантуючи у свою реальність. Його ставлення до дійсності наскрізь іронічне, зрадливе, сповнене злої волі — ставлення престидижитатора до свого апарату.
Бруно Шульц, «Передмова до польського перекладу „Процесу” Франца Кафки»
Цей клінічний випадок, те curiosum почуття — вже як концепція й надзвичайно цікава проблема — показаний з великою майстерністю. Ґривалд, захоплений одиничністю, незрівнянністю цього внутрішнього факту, поглинутий його особливістю, а водночас його змінами, не бачить завчасно готової схеми, яку психопатологія приготувала й визначила для цього почуття; і коливання різних класифікацій й оцінок як у душі героя, так і в оповіді резонуючого автора, становлять кульмінаційний пункт роману. Розвиток цього почуття показаний дуже цікаво, його перипетії та щоразу виразніші маніфестації і симптоми ще незрозумілі для оточення, але вже просякнуті атмосферою підозр і чуток. Бачимо, як у чергових фазах, проілюстрованих низкою чудових епізодів — від досконало, до дрібниць описаного візиту у Ґривалда до неусвідомлених самим героєм ревнощів до Йоасі, — сильніша, завойовницька індивідуальність старшого перемагає пасивну, гнучку натуру симпатичного, але слабкого Моска — аж до блискучої сцени в театрі, коли відкривається кінцевий результат гри: повна капітуляція і психічна залежність подоланого Моска, показана в яскравій і гротескній формі. Якщо можу дозволити собі висловлювати припущення, то в генезі всієї концепції сцена в театрі могла бути основою задуму. Це той «плідний момент» процесу, з якого, наче з кульмінаційного пункту, прокручуючи події назад, можна вивести всю ситуацію, все минуле з усіма його характерами. Ці дві постаті — Ґривалда й Моска — найбільш жваві, найбільш віддалені від традиційних психологічних схем, нові й чудові.
Несподівано цікаву роль відіграє автор — як романний свідок та подієвий доповідач. Якась нестача почуття наказує йому паразитувати на почуттях і переживаннях оточення, особливо палко стежити за їхніми проявами — досконала психологічна передумова для романного резонера й наратора. Завдяки цьому, окрім ролі інтерпретатора випадків, він водночас стає другорядним героєм роману — дещо жалюгідним і сумним.
Це книга про молодість, оповита ароматом юності. Тонким чадом молодості віє від постатей юнаків та дівчат. На сторінках цієї книги лежить тінь Ероса — дуже тонка, провесіння, напоєна запахом перших пролісків, суглинку й лісової води. Ерос керував пером письменника, це він, невпізнаний і мінливий, вібрує у всіх венах і розгалуженнях цієї досконалої прози — первісний Ерос, ще достатевий, який проникає в усі постаті цієї книги та в усі її сірі пейзажі, вітряні й дощові, в усю її сутінкову ауру, п’янку і приголомшливу.
Першодрук:
„Tygodnik Ilustrowany” 1937, nr. 3—4 [рецензія на роман Тадеуша Брези (1906—1970) за назвою «Адам Ґривалд», виданий Фердинандом Гьосіком (Варшава, 1936)].
Перевидання:
Bruno Schulz, Proza, s. 359—363 [про взаємини Шульца і Брези див., зокрема, інформації Єжи Фіцовського: Bruno Schulz, Księga listów, s. 156].
«Фердидурке»
У нашій літературі ми вже відвикли від таких шокуючих явищ, від таких ідейних потрясінь, як роман Вітольда Ґомбровича «Фердидурке». Маємо тут справу з незвичною маніфестацією письменницького таланту, з новою та революційною формою й методом оповіді і, врешті, з фундаментальним відкриттям, із захопленням появою нового терену духовних явищ, терену безлюдного й нічийого, де дотепер гуляли лише безвідповідальний жарт, каламбур і нонсенс.
Спробуймо окреслити межу, вказати місце цієї площини, де здійснилося одкровення Ґомбровича. Особливо прикметно, що ця площина, на розміри якої лише тепер вказало нам це незвичне відкриття, раніше не мала назви, не мала своєї власної екзистенції, навіть не була позначена білою плямою на мапі духовного світу.
Дотепер людина бачила і хотіла бачити себе тільки з офіційного боку. Не припускала думки, не брала до уваги, не визнавала того, що у ній існувало поза межами офіційності. Воно вело якесь сирітське життя поза існуванням, поза реальністю, жалюгідне життя неприйнятних і ніколи не записаних смислів. Анафема глупоті, примітивності й нонсенсу перекривали доступ до нього, занадто близька відстань разила сліпотою. Свідомість вимагає певної дистанції й розумових санкцій — усе, занадто близьке й позбавлене цих санкцій, вислизає з-під її впливу.
Тоді, коли тінь людини на сцені своєї свідомості вела офіційне, зріле, апробоване життя — її власна реальність безнадійно поралася з глупотою й дурницею, безпорадно наражалася на химери й непотріб у сфері без назви й території. Тінь привласнила собі всі привілеї існування, тим часом як бездомна реальність людини вела потаємне і приховане життя нелегального співмешканця. Ґомбрович показав, що зрілі й прозорі форми нашої духовної екзистенції є радше pium desiderium, вони живуть у нас певніше як вічно напружена інтенція, ніж як реальність. У реальності ми постійно живемо нижче тієї вершини, у відверто несправедливій і безславній площині, настільки ніякій, що вагаємося, чи вважати її хоча б за якусь видимість екзистенції. Важливим досягненням Ґомбровича було якраз те, що він не вагався визнати цю площину за властиву й архилюдську особливість, що, позбавлену спадщини й дому, він адаптував її до свідомості, визначив її і назвав, — це стало початком чудової кар’єри, яку проклав для неї в літературі цей manager незрілості[17]*.
17
Аналогія до фройдизму виникає сама собою, але якщо Фройд, відкривши площину підсвідомості, зробив з неї психолочічний curiosum, ізольований острів, чиї незрозумілі маніфестації та окрему, парадоксальну логіку виразно відокремив, ніби за ґратами патології, від фону нормальних явищ, то Ґомбрович скерував свій погляд якраз на ці ніби-то нормальні та зрілі процеси і відкрив, що їхні легальність і правдивість є оптичним обманом нашої свідомості, яка сама, будучи результатом певної дресури, приймає тільки адекватні собі смисли, водночас не сприймаючи елементів незрілості, що оточують своїм паводком тьмяну лагуну офіційних смислів. Площина, про яку йдеться, не підпадає під жодну категорію офіційного знання, ми не маємо жодного органу для її розпізнання. Тут Ґомбрович здійснив геніальний трюк. Використав психічний апарат, що зазвичай слугує запобіжним клапаном, ізолятором для захисту тендітної будови офіційності від тиску підземного хаосу: комізм, конвульсії сміху, шокуюча узурпація та претензії цієї стихійної бовтанки — і на цьому, як на найближчому відповіднику цій проблематичній площині, прищепив новий орган бачення та реєстрування цих речей. Ґротеск Ґомбровича є не що інше як орган опору та відрази, пристосований до пізнавальної мети. Фройд показав невелику частину того підземного світу, доступну методам психолога, якими нейтралізував деструкційний вплив абсурду й нонсенсу. Залишається він однак на рівні наукової серйозності. Але загальний наступ на ці сфери міг вдатися тільки через цілковитий крах та відмову від позицій серйозності, через відкриття простору для стихії сміху, для необмежного вторгнення комізму. Виявляється, що в самій науковій серйозності, у цій достойній позі дослідника крився головний сумнів, який не давав дозволу на ґрунтовну деконспірацію механізму мислення. Офіціоз та лицемірство, сполохані демаскуванням, сховалися у серйозності дослідницької пози. Це була банальна гра, яку Ґомбрович ліквідував, з нечуваною сміливістю ламаючи бар’єри серйозності. Йому вдалося перетворити знаряддя деструкції на конструктивний орган. Завдяки цьому він впустив промінь гуманізуючого гумору у сферу, яка дотепер не піддавалася жодному вивченню з боку знання про людський дух. [Примітка Бруно Шульца].