Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 1938
- Язык: украинский
- Год: ДУХ І ЛІТЕРА
- ISBN: 978-966-378-265-2
- Переводчик: Віра Меньок
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк». Краткое содержание книги:
Книга адресована літературознавцям та філософам, а також широкому колу гуманітаріїв й усім, хто цікавиться культурою міжвоєнної доби.
_________________________
Поезія — це короткі поєднання сенсу між словами, несподіване відроджування первинних мітів.
Бруно Шульц, «Мітологізація дійсності»
* * *
Є змісти, ніби призначені нам, приготовані, що чекають на нас на самому вступі у життя. Так я у віці восьми років сприймав баладу Ґьоте з усією її метафізикою. Попри напівзрозумілу німецьку, я вловив, відчув сенс і, зворушений до глибини, плакав, коли мені мама її читала.
Такі образи становлять програму, визначають залізний капітал духу, даного нам дуже рано, у формі передчуттів і напівсвідомого досвіду. Гадаю, вся решта життя витрачається нами на те, щоби зінтерпретувати ці з'яви, переглянути їх у всьому змісті, який здобуваємо, провести крізь усі розпинання нашого інтелекту, на які нас вистачає. Ці ранні образи визначають мистцям межі їх творчості. Їхня творчість є дедукцією готових передумов. Потім вони вже не відкривають нічого нового, а тільки вчаться щоразу краще розуміти ще на вступі довірений їм секрет; їхня творчість є постійною екзегезою, коментарем до того єдиного вірша, що їм був заданий. Зрештою, мистецтво не розгадує цього секрету до кінця.
Бруно Шульц до Ст. І. Віткевича
* * *
Кафка напрочуд чітко бачить реалістичну поверхню дійсності, майже напам'ять знає її жестикуляції, всю зовнішню техніку подій та ситуацій з їхніми поєднаннями й переплетеннями, але все це для нього тільки нетривка шкіра без коріння, яку він знімає, наче делікатну паволоку, накладаючи на свій трансцендентний світ, трансплантуючи у свою реальність. Його ставлення до дійсності наскрізь іронічне, зрадливе, сповнене злої волі — ставлення престидижитатора до свого апарату.
Бруно Шульц, «Передмова до польського перекладу „Процесу” Франца Кафки»
Світ Налковської — це жіночий світ. Жіноча партія драми представлена гуманно, просвітлено й прозоро, згідно з людськими нормами життя. У той наскрізь людяний світ вдирається чоловічий первень — незрозумілий, що принципово не надається до аналізу, ірраціональний і ворожий. У ньому Налковська одразу втілює демонізм існування. Робить це ніби сумарно, з якоюсь спеціальною, палкою засліпленістю, вперто відмовляючись від аналізу. Відречення від зрозумілості, стрибок у провалля — це ритуал в її творчості. Момент всепоглинаючої катастрофи, п’янкого вихору розпаду — це її улюблений кульмінаційний пункт. Тут криється динамічний вузол, джерело творчого імпульсу. Але невимовне й безформне слугують, однак, гуманній просвітленості. Попри ілюзію деструктивності, вся творчість Налковської є глибоко конструктивною й цивілізаційною, а з точки зору суттєвої духовної політики вона тим більше заслуговує на похвалу, що існує в надто небезпечному сусідстві з хаосом. Як же тут бути з легкодухими моралізаторськими сумнівами, з несумісним з цією глибиною острахом за цілісність та інтегральність усталеного людського ладу? У цій творчості глибоко моральним є якраз те, що вона постійно має справу з цілком непередбачуваним, з тим, що без жодних гарантій входить в абсолютний ризик, що стихії кидається справжній виклик, відповідь на який приймається навіть тоді, коли стихія цілковито налаштована проти нас. У цьому творі чітко окреслена інгредієнція героїзму і трагічного призначення. Патологічна обтяженість є в цьому разі баластом, який навмисно тягне на дно, дозволяючи функціонувати на цій великій глибині.
Книги Налковської, попри їхню різну проблематику, — це колектори емоційності. Певно, на її творчість можна дивитися як на організацію зворушення, як на інженерію емоційності.
Ця сфера для сучасної людини дещо клопітна й неохоче артикульована. Але насправді, якщо наша гідність не загрузне в інтелектуальних і небезпечних автоматизмах, якщо не піддасться мертвому механізмові банальності й мелодрами, то цим ми будемо завдячувати таким письменникам, як Налковська, котрі створюють нові схеми людських реакцій, керованих природною емоційністю.
Зворушливий характер прози Налковської має великий масштаб і широку компетенцію. Письменниця володіє мистецтвом спокусництва, магією примирення, перетягування на свій бік, підкуповування душ — усім тим, чим серед представників людства володіють лише поети. Кохання — це той момент, коли її емоційність стає геніальною і поривається до натхненного польоту. Зрештою, Налковська веде лише жіночу партію діалогу, щоразу наново інструментуючи той концепт жіночого кохання на щоразу вищих щаблях, аж до межі людських можливостей. У ці моменти екстазу авторка втрачає principium individuationis, у неї зникає різниця між стражданням і задоволенням, Аґнєшка переживає щастя Блізбора і Ренати, ніби своє власне, її біль поєднується з їхнім щастям, і в чудовому травневому надвечір’ї, в усій розквітлій весняній природі вона раптом бачить дуже давно приготовлені декорації для тієї найглибшої симфонії. Цілі світи і прірви вміщаються у нерозділеній і втраченій любові! Це отак просто можна сформулювати, але що за величезна несправедливість міститься в цьому, що за антиномія, що за шрам і розрив у лоні буття! Тут криється ключ найглибшої кривди, найглибшої помилки життя стосовно душі, марної, позбавленої сенсу, відкинутої претензії, яка не може відмовитися від себе, тут залишається лише один крок до переступання людської межі, тут є прогалина у природі, крізь яку вривається божевілля, хаос, підступні і безжальні удари зла.
Жіноче кохання в Налковської не має героїчних злетів, перевершень власної суті й переростання своїх меж, як у Жеромського. Воно є всього лише безсиллям душі, пасивно прийнятою катастрофою щастя і страждання, але й ця пасивність — повна й безмежна, ті обійми, відкриті назустріч безмірові поразки, мають свою велич і людську гідність. Спорідненості цих жіночих постатей сягають ще Ґьоте, Юстина з «Межі» є безпосереднім новим утіленням Маргарити з «Фауста». Налковська не знаходить жодного виправдання, жодного бальзаму для тієї невиліковної рани існування. Вона відмовляється від будь-якого втішання, окрім того одного, яке полягає в задоволенні почуття, у глибокому його переживанні й називанні, — але чи мистецтво взагалі може дати щось більше?