Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 1938
- Язык: украинский
- Год: ДУХ І ЛІТЕРА
- ISBN: 978-966-378-265-2
- Переводчик: Віра Меньок
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк». Краткое содержание книги:
Книга адресована літературознавцям та філософам, а також широкому колу гуманітаріїв й усім, хто цікавиться культурою міжвоєнної доби.
_________________________
Поезія — це короткі поєднання сенсу між словами, несподіване відроджування первинних мітів.
Бруно Шульц, «Мітологізація дійсності»
* * *
Є змісти, ніби призначені нам, приготовані, що чекають на нас на самому вступі у життя. Так я у віці восьми років сприймав баладу Ґьоте з усією її метафізикою. Попри напівзрозумілу німецьку, я вловив, відчув сенс і, зворушений до глибини, плакав, коли мені мама її читала.
Такі образи становлять програму, визначають залізний капітал духу, даного нам дуже рано, у формі передчуттів і напівсвідомого досвіду. Гадаю, вся решта життя витрачається нами на те, щоби зінтерпретувати ці з'яви, переглянути їх у всьому змісті, який здобуваємо, провести крізь усі розпинання нашого інтелекту, на які нас вистачає. Ці ранні образи визначають мистцям межі їх творчості. Їхня творчість є дедукцією готових передумов. Потім вони вже не відкривають нічого нового, а тільки вчаться щоразу краще розуміти ще на вступі довірений їм секрет; їхня творчість є постійною екзегезою, коментарем до того єдиного вірша, що їм був заданий. Зрештою, мистецтво не розгадує цього секрету до кінця.
Бруно Шульц до Ст. І. Віткевича
* * *
Кафка напрочуд чітко бачить реалістичну поверхню дійсності, майже напам'ять знає її жестикуляції, всю зовнішню техніку подій та ситуацій з їхніми поєднаннями й переплетеннями, але все це для нього тільки нетривка шкіра без коріння, яку він знімає, наче делікатну паволоку, накладаючи на свій трансцендентний світ, трансплантуючи у свою реальність. Його ставлення до дійсності наскрізь іронічне, зрадливе, сповнене злої волі — ставлення престидижитатора до свого апарату.
Бруно Шульц, «Передмова до польського перекладу „Процесу” Франца Кафки»
Така позірна наївність, такий вихід з якогось абсолютного початку є на подив суттєвою властивістю цього монологу. Я неправильно висловлююся, говорячи про позірну наївність. Це суттєва наївність, справжня наївність мистця, захопленого своїм предметом. Це одна з найчарівніших рис цієї книги, це літургія, та мовчазна увага, з якою автор підслуховує струмінь внутрішньої течії, це безголосе шепотіння внутрішнього монологу. Бреза має відвагу надати цій течії властивого їй темпу. Він не піддається теророві жодного оцінювання, нічого не спрощує, щоразу визначає вагу переживань на власних терезах. Широко розплющеними, уважними, захопленими очима дивиться він на цей світ, не розуміючи його, — і кодує, кодує з глибокою, наївною серйозністю, з єдиною лише турботою про точність і вірність. Тому його нарація пливе так повільно й коштовно переобтяжено, тому про, здавалось би, незначні речі говориться тут дуже серйозно, вичерпно і з великою проникливістю. Тому цей монолог рясніє порівняннями й образами.
Як усе, що органічно зростає, обличчя цього монологу не піддається аналізові й опису. До цього монологу входять і та меланхолійна, м’яка тональність прози, шляхетна монотонність висловів, і те безголосе шепотіння, схоже на нічний політ кажана, але й та специфічна діалектика Брези, манера внутрішнього розмірковування — відмінна від Прустової, хоча якоюсь мірою жанрово наближена, і врешті — той відчай, те майже фаталістично пасивне ставлення до життя, без жодного спротиву злу, легке здивування маніфестаціями з власної глибини. Рідко в якого письменника його духовне обличчя збігається з тілесною монолітністю монологу, з артикулюванням думки, рідко хто так повно висловлюється у найдрібнішому елементі! У більш об’єктивних, епічних письменників таке їхнє обличчя увиразнюється у виборі характерів, у типі пейзажу, в тематиці — у Брези воно ані на мить не відокремлюється від свого фізичного тіла, від струменя монологу.
Психологічний аналіз Брези не обмежується констатацією й описом, розвиваючись як свого роду діалектичний процес, як шалено цікава й легка дискусія. Нерідко самі визначення й образи втягують його у своєрідну проблематику. В кількох місцях Бреза піддається цій особливій проблематиці, демонструючи нам спроби ігрової психології, яка відкрито бавиться, пересувається, наче між дзеркалами, посеред фіктивних паралелізмів і парадоксальних протиставлень. Ці спроби, подібно як у Жіроду[16], дуже майстерні. Гадаю, що, покидаючи терени буквальної правди, ця мітологізована психологія сягає художньої істини вже на вищих щаблях. Небезпека довільності, яка в цьому разі загрожує, збільшує ризик, але водночас — і шанс на перемогу. Однак Бреза ближчий до самого себе, коли він так легко не відривається від ґрунту, коли залишається вірним своїй реєструвальній літургійній докладності. Такий монолог Брези, що встановлює новий вид об’єктивізму, новий спосіб поваги й прихильності до внутрішніх процесів, маю за відважний і подекуди революційний вчинок на нашому ґрунті, хоча в цій книзі немає жодного сліду революційного патосу, духу заперечення чи демонстративного новаторства. Це позитивна і шляхетна революційність, невимушена й витончена.
Темою цієї книги є велике «класичне» кохання Ґривалда й Ізи — нещасливе для Ґривалда, бо Іза, втомлена тяжким і складним характером коханця, покидає його і виходить заміж за Дьювальса. Історія цього почуття, яке від самого початку оповіді належить минулому й висвітлюється ретроспективно, своїм масштабом, своєю неординарністю переростає все, що відбувається в цьому середовищі без подій і власного змісту, спраглому незвичайності і звиклому паразитувати на чутках. Тінь цього великого, майже мітичного кохання падає на всі події, постійно мерехтить на горизонті книги. Впізнаємо її в чудових ліричних відступах щоденника Ґривалда, в його випадкових зізнаннях, у легенді, що з пліток і розмов виросла довкола нього. Хоронителем цієї легенди є передовсім автор-наратор, постать-посередник, яку Бреза ставить між читачем і подіями цієї книги — ніби фільтр, ніби призму, крізь яку заламується й координується безпосередня мова фактів.
Натомість у теперішньому часі оповіді відбувається несподіваний і дивний епілог цього кохання, справжнє завершення всієї історії. Бреза показує, як кохання ніби переживає себе, перемагає власну смерть і завдяки своєму безсмертному інстинктові самозбереження відроджується в особі Моска, брата Ізи, дуже схожого на свою сестру.
16
Жан Жіроду (1882—1944) — французький новеліст, есеїст, драматург та дипломат.