Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк
- Автор: Шульц Бруно
- Год: 1938
- Язык: украинский
- Год: ДУХ І ЛІТЕРА
- ISBN: 978-966-378-265-2
- Переводчик: Віра Меньок
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Літературно-критичні нариси. Опрацювання та передмова — Малґожата Кітовська-Лисяк». Краткое содержание книги:
Книга адресована літературознавцям та філософам, а також широкому колу гуманітаріїв й усім, хто цікавиться культурою міжвоєнної доби.
_________________________
Поезія — це короткі поєднання сенсу між словами, несподіване відроджування первинних мітів.
Бруно Шульц, «Мітологізація дійсності»
* * *
Є змісти, ніби призначені нам, приготовані, що чекають на нас на самому вступі у життя. Так я у віці восьми років сприймав баладу Ґьоте з усією її метафізикою. Попри напівзрозумілу німецьку, я вловив, відчув сенс і, зворушений до глибини, плакав, коли мені мама її читала.
Такі образи становлять програму, визначають залізний капітал духу, даного нам дуже рано, у формі передчуттів і напівсвідомого досвіду. Гадаю, вся решта життя витрачається нами на те, щоби зінтерпретувати ці з'яви, переглянути їх у всьому змісті, який здобуваємо, провести крізь усі розпинання нашого інтелекту, на які нас вистачає. Ці ранні образи визначають мистцям межі їх творчості. Їхня творчість є дедукцією готових передумов. Потім вони вже не відкривають нічого нового, а тільки вчаться щоразу краще розуміти ще на вступі довірений їм секрет; їхня творчість є постійною екзегезою, коментарем до того єдиного вірша, що їм був заданий. Зрештою, мистецтво не розгадує цього секрету до кінця.
Бруно Шульц до Ст. І. Віткевича
* * *
Кафка напрочуд чітко бачить реалістичну поверхню дійсності, майже напам'ять знає її жестикуляції, всю зовнішню техніку подій та ситуацій з їхніми поєднаннями й переплетеннями, але все це для нього тільки нетривка шкіра без коріння, яку він знімає, наче делікатну паволоку, накладаючи на свій трансцендентний світ, трансплантуючи у свою реальність. Його ставлення до дійсності наскрізь іронічне, зрадливе, сповнене злої волі — ставлення престидижитатора до свого апарату.
Бруно Шульц, «Передмова до польського перекладу „Процесу” Франца Кафки»
Критик приречений на перенесення дискурсивної прози «Фердидурке» на площину загальнодоступної, популярної мови. Але в цій оголеності, в цьому препаруванні сухого кістяка як же вона втрачає всю свою нескінченну перспективність, багатозначність і метафоричну нестримність, що надає ідеям Ґомбровича виміру мікрокосмосу, універсальної моделі світу й життя!
Першодрук:
„Skamander” 1938, z. 96—98 [рецензія на «Фердидурке» Вітольда Ґомбровича, опубліковану видавництвом „Rój” (Варшава, 1937)].
Перевидання, зокрема:
Bruno Schulz, Opowiadania…, s. 398—408.
Зоф’я Налковська на тлі свого нового роману
Налковська не належить до письменників, котрі самі обирають предмет своєї творчості. Свобода вибору кожного мистця обмежена — в неї ж вона зведена до мінімуму, майже патологічно стиснута до одного предмета, приречена лише на одну тональність. Метафорично висловлюючись, тут предмет обирає людину. Йдеться про предмет у значенні якоїсь фундаментальної фігури, якоїсь остаточної прасхеми, яка щоразу охоплює новий конкретний зміст, набуває нового тематичного оформлення, по-іншому проблематизується, виявляючись у множинності, яка в ній народжується. Поза сумнівом, відчувається, що тема тут переростає людину, що йдеться про певний первинний, незмінний погляд. Тут патологія — всього лишень інший аспект стабільності, інша назва прокляття призначенням і місією. Зрештою, патологія як основа творчості — це прояв дуже шляхетної спорідненості. Це означає, що боротьба за проблему відбувається в таких глибинах, де для людської душі виникає небезпека, що напруженість і тягар цієї проблеми будуть їй не під силу. Твір, який з таких проваль врятував свою інтегральність, нестиме в собі знак поважності й жаху, що не заважає йому стати елементом взірцевої й загальноприйнятної сфери. Твори Налковської якраз мають ту повноту й розгорнутість загальних образів світу, але з якогось одного боку вони завжди показують обпалену блискавкою стіну, рваний шрам, грізне свідчення і спогад про їхнє мітичне народження.
Розпорошений інтелектуалізм авторки «Межі» — це лише поверхневий шар її природи. Цей дисциплінований, універсально і старанно культивований і загартований у всіх вогнях сучасної думки інструмент є знаряддям компенсації, народженої на ґрунті небезпечної, замінованої, стихійної природи. Таке уважне запобігання інтелекту не захищає авторку перед вічно відкритою спокусою правічних глибин, перед захопленням позакультурною сферою, перед нашіптуванням хаосу. Зустрічаємося тут з автентичним і справжнім струменем тієї дискредитованої шарлатанами, літературно й інтелектуально дискваліфікованої сфери, яку Ніцше назвав діонізійською. Однак будь-які закиди авторці у містифікаціях будуть несправедливими, бо вона робить усе для заспокоєння безформних впливів і несвідомих маніфестацій цієї сфери, для її приглушення і художнього перевтілення. Увесь її просвітлений інтелектом гуманізм не може приховати демонічного первня її природи, невідворотного компромісу з підсвідомим і навмисним — з тим, що ніколи не може бути свідомою частиною людської душі.
Треба віддати авторці належне: попри безсумнівні спокуси оптимізму і раціонального подолання комплексу, вона не намагалася створювати вигляд звитяжної позиції інтелекту. В цьому полягає непохитна вірність, глибока чесність, ірраціональна віра в глибоку істинність ночі, якій вона віддана і яку прославляє в кожному своєму творі. Маємо тут рідкісний і хвилюючий випадок мистецького обов’язку, безапеляційної покірності найсуттєвішому первневі, який стає її найголовнішою місією. Ця ніч, яка загрожує світові Налковської, залишає, однак, певний вільний простір, на мить повертається углиб, даруючи відпочинок і паузу. Цю пауза авторка поспіхом заповнює всією палкістю своєї любові до життя, випромінюванням своєї екстатичної чуттєвості. У попередніх творах Налковської відчувається запаморочливий аромат цієї закоханості в життя, захоплення його багатством, палкої любові до світу. В повістях «Хоукас», «Недобре кохання», в «Романі Терези Геннерт» проривається той весняний ентузіазм, який не вміщається в рамках нарації, той тріумф життя, який захоплює тим більше, що більше він небезпечний, обмежений близьким настанням ночі, приречений на загибель.