К7

А наша «Сорока» летить — не сколихнеться! Наче б стояла на місці, до чогось прикріплена. Прорізувала простір — але чи справді? Згідно з обрахунками, Семен наставив ту саму скорість, з якою ми летіли сюди. Тільки провірити це годі, бо не було ні одного порівняльного тіла. А як К7-мотори не діють, або вказівник скорости попсувався? Тоді ми можемо стояти на місці до кінця світу. Або, може, летимо не туди, куди слід?

Проблеми, проблеми!

Мабуть, і Семенові було важко, бо часто втрачав настрій. Він же відповідав за нас, але що нам з того? Тепер і моя злоба до Гаськи відступила на десятий план, ні думати про це не хочеться!

— Ну що ж, спробуємо нав’язати зв’язок з дядьком, — заявив одного дня Семен.

Гаська радісно стрибнула до апарату.

— Тільки обережно, кодами і коротко! — остерігав Семен.

Гаська висилала сигнали і пильно наслухувала. Відповіді не було.

— Може, дядька дома нема, — піддав я.

Так ми шукали за дядьком три дні, аж урешті апарат відізвався.

— Маємо, маємо! Успіх великий! — чітко мовила Гаська.

— Де ви? — запитував дядько.

— Самі не знаємо!

— Коли вертаєтеся?

— Не знаємо, дядьку…

— А що ви знаєте? Вертайтеся і будьте обережні! Ждатиму! Кінець!

Гаська вернулася на своє місце.

— Оце добре, що повідомили дядька! Дуже тішуся, його голос цілком не змінився! Коли будемо дома?

Семен знизав плечем.

— Не знаю, може, за тиждень, може, за два.

Та ось другого дня я помітив зорю, що блистіла особливо яскраво. Вона була перед нами, тобто в напрямі нашого лету. Ми не спускали її з очей і невпинно спостерігали, як вона більшає і світить дедалі сильніше.

Незабаром ми впевнилися: це було наше Сонце.

Десь довкола нього в теміні неба обертається наша Земля. А на ній хатина, в хатині дядько. А там, у смішно малій віддалі — місто, у ньому ж наші родичі і друзі.

Я поклався на ліжко і склав руки на грудях.

— Як приїдемо, піду зараз до кав’ярні на добру, запашну каву!

— Що ти? — здивувався Семен. — Ми ж прилетимо у праліси!

— У дядька є кава, я зварю! — заявила Гаська.

— Тоді вона не буде ні добра, ні запашна!

Це була моя помста!

— Полетимо так, щоб бути від Сонця на тій самій віддалі, що й Земля, — говорив Семен, — тобто перейдемо в його орбіту тоді, коли воно буде… ні, коли бачитимемо його таким завбільшки, як із Землі. Тоді напевно зустрінемо без труду нашу Землю.

Я мовчав, мав уже досить нашої подорожі і «Сороки». З величезною радістю з’їв би тарілку рижу з малиновим соком.

Я задрімав.