К7
- Автор: Тис Юрій
- Серия: Бібліотека видавництва «Гомін України» #25
- Год: 1964
- Язык: украинский
- Год: Гомін України
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «К7». Краткое содержание книги:
— Семене, — спокійно промовила Гаська. — Панько збожеволів!
Семен зашепотів щось Гасьці, і вона залишила мене в спокою. А згодом прийшла до мого ліжка й подала мені води.
— Напийся, це тобі поможе. Я теж, коли подратована, п’ю воду.
Я справді відчував спрагу. Випив, глянув на неї сердитим поглядом і відвернувся до стіни.
Опісля, пишучи мій щоденник, я переконався, що спав два дні і дві ночі. Гаська подала мені насонний напій. Моя помста буде страшна!
ЧАСТИНА ІІІ
Я вже маю досить. Хотів би відпочити десь у горах, чи над морем або рікою. Ось тільки що зникло марево московської ракети, а вже насунулося на нас тривожне питання: де наша Земля, куди нам до неї летіти?
Рахунки рахунками, але якщо хтось з нас помилився, записуючи скорість чи ті клятущі кути, тоді пиши пропало! Віками можемо так блукати по Всесвіту, якщо так довго зможемо жити. І ні до кого не можемо мати претензій. Бо коли ми вирушали в цю подорож, то знали, що п’ятсот чи шістсот років не має тут ніякого значення.
А що буде, як Гаська захоче одружитися з Семеном? І дівчина буде права, бо як довго ждати їй? А що тоді? А як прийдуть діти й почнуть у своїй безтяжкості літати по кімнаті? Чим їх прив’язати? Самі проблеми!
Та найважливіше — це розпізнати наше Сонце. Ми повсякчасно виглядаємо його, то справа чи зліва, то вгорі чи під нами. Були зорі ясніші й темніші, більші й менші, але котра з них наше рідне, кохане Сонце?
А наша «Сорока» летить — не сколихнеться! Наче б стояла на місці, до чогось прикріплена. Прорізувала простір — але чи справді? Згідно з обрахунками, Семен наставив ту саму скорість, з якою ми летіли сюди. Тільки провірити це годі, бо не було ні одного порівняльного тіла. А як К7-мотори не діють, або вказівник скорости попсувався? Тоді ми можемо стояти на місці до кінця світу. Або, може, летимо не туди, куди слід?
Проблеми, проблеми!
Мабуть, і Семенові було важко, бо часто втрачав настрій. Він же відповідав за нас, але що нам з того? Тепер і моя злоба до Гаськи відступила на десятий план, ні думати про це не хочеться!
— Ну що ж, спробуємо нав’язати зв’язок з дядьком, — заявив одного дня Семен.
Гаська радісно стрибнула до апарату.
— Тільки обережно, кодами і коротко! — остерігав Семен.
Гаська висилала сигнали і пильно наслухувала. Відповіді не було.
— Може, дядька дома нема, — піддав я.
Так ми шукали за дядьком три дні, аж урешті апарат відізвався.
— Маємо, маємо! Успіх великий! — чітко мовила Гаська.
— Де ви? — запитував дядько.
— Самі не знаємо!
— Коли вертаєтеся?
— Не знаємо, дядьку…
— А що ви знаєте? Вертайтеся і будьте обережні! Ждатиму! Кінець!
Гаська вернулася на своє місце.
— Оце добре, що повідомили дядька! Дуже тішуся, його голос цілком не змінився! Коли будемо дома?
Семен знизав плечем.
— Не знаю, може, за тиждень, може, за два.
Та ось другого дня я помітив зорю, що блистіла особливо яскраво. Вона була перед нами, тобто в напрямі нашого лету. Ми не спускали її з очей і невпинно спостерігали, як вона більшає і світить дедалі сильніше.
Незабаром ми впевнилися: це було наше Сонце.
Десь довкола нього в теміні неба обертається наша Земля. А на ній хатина, в хатині дядько. А там, у смішно малій віддалі — місто, у ньому ж наші родичі і друзі.
Я поклався на ліжко і склав руки на грудях.
— Як приїдемо, піду зараз до кав’ярні на добру, запашну каву!
— Що ти? — здивувався Семен. — Ми ж прилетимо у праліси!
— У дядька є кава, я зварю! — заявила Гаська.
— Тоді вона не буде ні добра, ні запашна!
Це була моя помста!
— Полетимо так, щоб бути від Сонця на тій самій віддалі, що й Земля, — говорив Семен, — тобто перейдемо в його орбіту тоді, коли воно буде… ні, коли бачитимемо його таким завбільшки, як із Землі. Тоді напевно зустрінемо без труду нашу Землю.
Я мовчав, мав уже досить нашої подорожі і «Сороки». З величезною радістю з’їв би тарілку рижу з малиновим соком.
Я задрімав.
Здавалося мені, що все в просторі стоїть на місці. Але ж насправді усе: і сонця, і землі, і метеори, і астероїди, і хтозна-що ще — мчало із страшною скорістю! Подумати — аж віддих запирає.
І ми мчали в напрямі нашої любої Землі, а вона більшала і більшала з дня на день, а далі з години на годину. Мчав час, і мені прийшло на думку, що і ми, люди, які невідомо пощо появилися на світі яких сто тисяч років тому (дрібниця!), теж є певного роду вибухом космічного стилю, — мчимо в майбутнє і не знаємо куди: на нашу загибель, а чи на щастя?