Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
Нове застосування
— Викликали, Василю Васильовичу? — Голос Коміренка — це було перше, що почув Губченко. А потім і побачив його скуйовджене й винувате обличчя у дверях.
— Запрошував! Запрошував! — ображено виправив його молодик за велетенським столом у «європейському» новоукраїнському стилі. — Хто я такий, щоб вас викликати! Проходьте, будь ласка, сідайте. Каву? Чай? А може, коньячку? Маю дуже добрий французький коньячок. «Хо». Га?
На Коміренка боляче було дивитися. Поведінка і весь вигляд його аж ніяк не відповідали тій люб’язності й солодкавості, з якою до нього звертався начальник. Начальник мав років тридцять, був акуратно й дорого вдягнений, бездоганно зачесаний. Більше про нього Губченко нічого не міг сказати. Цей молодик був швидше представником типу, класу, покоління, ніж індивідуальністю.
Щодо запропонованих напоїв Коміренко не відповів, але начальник і не перепитував і не зробив жодного руху на підтвердження своїх пропозицій.
— То як у нас справи? — поцікавився він таким тоном, ніби наперед знав відповідь.
Коміренко похитав головою. Мовляв, справи ніяк.
— Шановний професоре, а ви не могли б якось детальніше пояснити? — весело перепитав начальник.
— Він відмовився, — сумно сказав «професор», дивлячись у підлогу.
— А ще детальніше можна?
— Та що там… Він щось темнить… Нічого не сказав. Власне, він і не відмовився, але я зрозумів, що неодмінно відмовиться…
Начальник не перебивав, і Коміренко мусив розповідати далі, хоч, як Губченко й сам розумів, далі розказувати було нічого. Розмова справді вийшла ніяка.
— Я в загальних рисах пояснив, чого ми від нього чекаємо, якого саме приладу… Сказав про зарплату… Він здивувався, але вирішив не показувати цього. Щось він темнить… Він таких грошей зроду не бачив… Але не клюнув… Щось темнить…
— Вибачте, шановний професоре, — подав голос молодий начальник. — Що ви маєте на увазі під словом «темнить»? Я не зовсім вас розумію.
— Не знаю, — вже впевненіше відповів Коміренко. — Чи то він уже над таким приладом працює для когось іще, чи над чимось іншим — теж за великі гроші… Якась у нього є противага… Щось він темнить…
— Вибачте, професоре, ви, мабуть, самі не зовсім розумієте. Якщо він працює на когось іншого, то треба було це з’ясувати. Здається, ми так домовлялися?
Коміренко кивнув.
— Але ви цього не з’ясували? — вів далі начальник.
Коміренко похитав головою.
— А чи не буде з мого боку нахабством поцікавитися, чому ви, власне, цього не з’ясували?
— Не зміг. Кажу ж вам, він темнить.
Начальник помовчав, і протягом цієї паузи Коміренко, схоже, зовсім тратив надію вижити. Губченкові аж шкода його стало. Хоча після того, що він оце почув, підстав для позитивних емоцій на адресу «професора» у нього, здавалося б, не мусило залишатися.
— Ну, гаразд, — сказав начальник таким тоном, яким розмовляла директорка Зіна Вартанівна, коли хотіла остаточно залякати дитсадківця. — А як наші підопічні? Ви нічого нового не придумали?
— Я придумав тільки одне, — відповів Коміренко, намагаючись надати твердості своєму голосу. — Необхідно негайно їх знищити. А потім провести додаткові експерименти й тільки потім повернутися до цього питання.
— Мені імпонує ваша наполегливість, ваша, сказати б, відданість творчості Миколи Васильовича Гоголя. Я тебе, мовляв, породив… Ви на мене, будь ласка, дивіться, коли розмовляєте. — Раптом начальник сам себе урвав іще м'якшим голосом. — Може, ви знаєте й інше? Може, ви знаєте й, сказати б, вірогідний кошторис цієї… гм… операції? Чи ви, шановний професоре, зважаєте, що ті божевільні мільйони, які ми вклали в цю справу, вже заграні, як порушення правил у дворовому футболі? Га?
Коміренко мовчав. «Чому він мовчить? — думав Губченко. — Чому не пояснить, що черви — небезпечні? Небезпечні для цивілізації, для людей? Чи він цього й сам не розуміє? Звісно, не розуміє. І я б не розумів. І я не розумію, що МГ небезпечна для людей. Знищити її? Знищити.
Але навіть коли він про це думав, то все одно відчував, що рука в нього на своє дітище не підніметься. До того ж він нікому не був зобов’язаний. Ніхто не вкладав «божевільних мільйонів» у його винахід. Коміренкові було значно важче. Хай там як, а я йому не суддя, подумав Губченко. Подумав — і сам собі не повірив.
І тут у погляді Коміренка щось змінилося. Щось невловиме, але таке знайоме Губченку. На мить йому здалося, що професор вирішив лишатися слухняним хлопчиком, що він роздвоївся, вдягнув машкару, щоб заспокоїти начальника, а сам задумав…
Найгірше те, що начальник, схоже, також це помітив.
— Добре, ідіть працюйте, — сказав він так само привітно.
Коміренко посидів іще з півхвилини, а потім підвівся й вийшов із кабінету. Тільки вже без Губченка. Той лишився й почув те, чого професор почути не міг.
Начальник натиснув кнопку на селекторі й тихо сказав:
— Наш професор потребує твоєї допомоги… Ні, не тут. Не зараз. Але сьогодні. - І відпустив кнопку.
Так Губченко відкрив нове застосування МГ. Шпигунське.
Акваріум з піраньями
Роздумувати було ніколи. Губченко кинувся до телефона, але вчасно схаменувся й поклав слухавку. Ні, він не передумав телефонувати. Але телефонувати зі свого службового — це все одно, що виступити на телебаченні. Його зразу ж знайдуть, і тоді все пропало. А от мобільний телефон він придбав зовсім недавно, номер вибирав собі сам, тож його майже ніхто не знає. Втім, негайно дзвонити безглуздо. Адже Коміренко ще не вийшов від начальника. Треба виждати десять хвилин. За цей час Губченко остаточно вирішив не телефонувати.
Коли десять хвилин спливло, він набрав номер Коміренка. Довгі гудки. Нарешті — після восьмого сигналу — той узяв слухавку.
— Не називай мене на ім’я, — роздільно сказав у телефон. — Одразу після нашої розмови видали зі свого телефону мій номер. Тебе сьогодні планують убити. Спробуй утекти з роботи без хвоста. Останнього разу ми з тобою пили пиво. Навпроти навскоси є кав’ярня. О восьмій вечора там.
І відімкнувся.
Лишалося сподіватися, що Коміренко виявиться достатньо вправним злочинцем і втече від переслідування. Господи! Як же це безглуздо. Він же як дитина. Від кого там він утече! Що йому це попередження!
А що робити? Звісно, розумніше було б сховатися й удати, що нічого не зрозумів, що нічого не знаєш. А перед ким удати? Перед собою?
Можна заспокоїти себе: мовляв, Коміренко сам заварив кашу, тож хай тепер її й хлебче. Але ж усе одно себе не заспокоїш. У Губченка на совісті було вже так багато гріхів, що брати на душу ще один — це занадто. Такого тягаря вона може не втримати.
Гаразд, що тепер робити? До зустрічі з Коміренком іще купа часу. Головне, щоб він зміг утекти. Губченко завмер. Він раптом зрозумів, що нічого про Коміренка не знає. Він просто не уявляє, на що ця людина здатна, на що не здатна. Уже той факт, що цей давній занудний приятель зміг зробити таке відкриття, мусив би щось дати для розуміння людини. Не дав. Як він зараз поведеться? Уявити неможливо. А як би повівся Губченко, отримавши повідомлення про те, що його планують убити? Ет, яке це має значення! То він, а то Коміренко.
І Губченко повернувся до МГ. Цього разу поставив усього п’ять хвилин — менше вже МГ не дозволяла.
Як і слід було очікувати, Коміренко сидів, утупившись у стіну поглядом. Губченко вирішив у його тіло не входити, поспостерігати збоку. І правильно зробив, бо приятель його зразу ж здивував. По-перше, він сидів непорушно й дивився у стіну — це так. Цілком нормальна поза за таких обставин. Але в погляді його не було розпачу. Не було страху. Була злість. Була лють. І це не могло не викликати поваги. Виявляється, все, що Губченко знав про Коміренка, це було знання про «слухняного хлопчика», якусь часточку, яку той хотів показувати іншим. А справжній свій характер, справжні уподобання ховав від стороннього ока. Як равлик: тільки ріжки, щоб лякати, а зсередині панцира м’яке й беззахисне тільце.