Небезпечне сватання

— Тоді ви з хлопцем не будете бідувати. Та коли ти впустиш сюди чоловіка, який усе прогайнує, я перевернуся в труні.

Восени вона поквапилась до садиби колишнього свого господаря і, на превелику радість, віддала йому решту боргу. І яка вона була щаслива, коли вдома, сидячи на лаві, змогла сказати:

— Ну от, справу довершено.

Але того ж таки дня вона занедужала, лягла в ліжко і більше не встала. Дочка поховала її на цвинтарі біля церкви, а на могилу поклала гарний камінь, на якому було вибито її прізвище, вік і уривок з одного псалма Кінго[5].

Через два тижні після похорону матері дочка пошила з її чорної святкової спідниці костюм для сина, і коли він його надяг, то так споважнів, наче в нього переселилася бабусина душа. Щось ніби потягло його до великої книжки з мідяними защіпками, яку бабуся читала в неділю. Всередині книжки лежали і її окуляри. Коли бабуся була жива, йому не дозволяли брати окулярів. Тепер він обережно витяг їх, начепив на носа й глянув у книжку. Літери розпливалися, немов у тумані. «Дивно, — подумав хлопчик, — а бабуся могла в них читати боже слово!» Він підняв окуляри проти світла, щоб роздивитись, чому крізь них нічого не видно. І раптом — брязь! — вони впали на підлогу.

Хлопчик дуже злякався, і коли тієї самої миті відчинилися двері, він подумав, що зараз з’явиться бабуся. Та зайшла не вона, а мати, і за нею шестеро чоловіків, тупаючи та перемовляючись, внесли ноші й поставили їх долі. Двері довго ніхто не зачиняв, і в кімнату найшов холод.

На ношах лежав темноволосий чоловік з блідим обличчям. Мати метушилася біля нього й плакала.

— Перенесіть його легенько на ліжко, — попросила вона чоловіків і сама теж узялася допомагати їм.

Коли носії підійшли до ліжка, під ногами в них щось хруснуло. «Ох, та це ж бабусині окуляри», — подумав хлопець, проте нічого не сказав.