Останній із небесних піратів

Зграя враз розвернулась у повітрі й ринула на нього.

Гучно ревучи, велетень-печерник щосили вдарив по них списом. Кілька крихітних тварючок грудочками впали на землю, але їх була така тьма, що втрата п’ятьох-шістьох із їхнього числа нічого не важила.

— ААРҐ… — Рук мов заворожений прикипів очима до видовиська, де й подівся страх! І ось зграя вдарила. І поглинула печерника вмент! Повітря сповнилося звуками шматування та глитання, але тільки на мить.

Бо вже наступної миті тварючки, голосно скиглячи, залопотіли крильцями і злетіли в повітря.

Рук знов відчув крижаний подих страху. Зграя обгризла безталанного печерника до кісток. Там, де він щойно стояв, тепер стримів лишень білий кістяк і щирився порожній, без очей, без шкіри, без вух, череп. Але вже за мить на очах у Рука моторошний скелет повалився на землю, обернувшись на купу кісток. Серед них умостилося й жахливе намисто з черепів. А зверху на ту всю купу впав спис.

Уздрівши, що спобігло їхнього ватажка, печерники лячно завили.

— Аарґ! — загарчали вони. — Уррґ!

І, крутнувшись, кинулися стрімголов у хащу.

А зграя крихітних кровожерних пташечок круто розвернулась у повітрі, мить повагалася, роззираючись, немов великий небесний корабель під усіма вітрилами, а тоді, як один, захурчала назирці за печерниками, що чухрали неоглядки.

Якусь хвилину Рук не годен був поворухнутися. Тільки надсадно дихав, судомно ловлячи ротом повітря. Біля нього лежало з перебитою шиєю одне з тих крихітних створінь. Хлопець узяв пташину в руки. Така собі птичка-невеличка — менша за його долоню, луската. З охлялих щелеп стирчало по четверо гострих мов бритва зубів.

Рук тремтів. Саме собою таке створіннячко було ніщо, та коли їх збиралася велика зграя, вони ставали одним гігантським, страхітливим хижаком.

Рук закарбував у пам’яті найменшу особливість тієї крихітки-зарізяки, переживаючи однаково гострі почуття захвату й відрази. Якщо тільки він коли-небудь повернеться до бібліотеки, то опише цю пташку і дасть їй ім’я, а згодом якийсь інший юний бібліотекарський учень, може, візьме його трактат, прочитає і зачудується. Та як же її назвати? Ага, ось як: загризяка!

На превелику силу Рук якось зіп’явся на ноги, спираючись на один із розкиданих долі печерниківських списів, яких там валялося чимало. Роззирнувся навсібіч, нижучи очима похмурі сутінки. Хоч би куди він повернувся, скрізь ліс видавався однаковим. Рук зітхнув. Невже він урятувався від брутальних печерників з їхніми черепами та від пташок-загризяк тільки на те, щоб загубитися в хащах Темнолісу?

Ще вдома, у підземній бібліотеці, він не раз замислювався, чому майже всі, хто пише про Темноліс, називають його безконечним. Звісно ж, Темноліс зовсім не безконечний, заперечив би він тим авторам. Хіба не видно на мапі? Гляньте: отут він переходить у Крайземлю, а тут межує з Присмерковим лісом. Та коли помандруєш тим лісом із тиждень, то «безконечний» видасться цілком підхожим для нього словом. Він був такий неосяжний, що всяк, хто губився в ньому, міг проблукати його хащами до самого скону, так і не знайшовши стежки, що вивела б на узлісся.

Надто наляканий, щоб гукати загублених товаришів, Рук усе-таки рушив, приблизно орієнтуючись на далеку вечорову заграву. В його коліні пульсував біль, до того ж тепер, коли небезпеки минулися, він відчув, як охляв з голоду. Він усе дибав і дибав, безнастанно роззираючись на всі боки, тамуючи бажання закричати, бо з кожним його кроком лісові гуки робилися ніби зловісніші. «Спокійно! Спокійно!» — знай правив він собі.

Але що це? Начебто чиясь хода… Хтось ішов просто на нього!

— Усе гаразд, — прошепотів він уривчасто, знов опанований ляком. — Не панікуй!

Так. Так. Це направду кроки. Важкі, тверді. Невже котрийсь із тих жахливих, обчіпляних черепами печерників вернувся, аби його прикінчити? Рук присів за якимсь грубим стовбуром, що був обвитий плющем-волоханем, і почав сторожко звідти виглядати. Листя розсунулось, і…