Останній із небесних піратів
- Автор: Стюарт Пол, Рідел Кріс
- Серия: The Edge Chronicles: The Rook Trilogy #1
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга – Богдан
- ISBN: 966-692-588-5
- Переводчик: Віктор Колісниченко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Останній із небесних піратів». Краткое содержание книги:
Тим часом у Темнолісі узурпатор Вокс Верлікс вигнав із Нового Санктафракса Найвищого Академіка і захопив владу. Тепер він за допомогою страхітливих сорокух і Сторожів Ночі утримує у страху і покорі народи Світокраю.
У книзі «Останній із небесних піратів» ми знову зустрічаємося із капітаном Живчиком і дізнаємося про його трагічну загибель.
— Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ!
— Руку! Стобе! — загукала Маґда, бо її зубощир метався, тужачись скинути її зі своєї спини. — Він не хоче дертися нагору! Я не можу його змусити… — І закричала, коли зубощир знагла поніс. — Рятуйте! Рятуйте!!!
— Тримайся! — гукнув до неї Рук. Він смикнув за віжки, намагаючись пустити зубощира навздогін за Маґдою. Але тварина мала на думці своє, і Рук сам незчувся, як вона скинула свого верхівця зі спини і цибнула на низько звисле гілля величезного залізного дерева.
— Тримайтеся разом! ще почув він крик Гекле.
Рук перевернувся на спину і роззирнувся навкруги. Десь іздалеку, з сутінків, ледь долинув Маґдин приглушений голос. Стоба і сорокуна-провідника ніде не видно.
— Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ!
Серце калатає в грудях, от-от вискочить. Рук звів очі вгору — аж на гілці залізного дерева сидить його зубощир! Він зіп’явся на ноги — і, зойкнувши від пекучого болю, що враз пронизав уражене коліно, знов опукою впав на землю.
— Сюди, друзяко! — прошепотів він. — Ну ж бо, сюди!
Але зубощир тільки лупив на нього згори нажахані баньки. Рук заскреготав зубами. Нічого не вдієш! Не йде зубощир до нього, — він сам піде до зубощира!
З похнюпленою головою Рук потяг, шкандибаючи, до окоренка залізного дерева. А коліно так пекло, ніби під наколінок увігналося лезо ножа і тремтіло від кожного його руху… Ближче. Ще ближче…
— Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ!
Раптом у повітрі просвистів ще один спис. Цей поцілив — зубощира в бік. З тихим стогоном тварина впала, мов шишка залізного дерева. Тіло гупнуло на землю і завмерло.
Рук закляк. А тепер? Що буде тепер?
— Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ!
Цей поспів лунав уже гучніше. Звуки линули начебто з усіх боків. Рук лишився сам-один, віч-на-віч зі смертельною небезпекою, поранений і нажаханий. Він не міг ні побігти, ні заховатися. І щось величезне сунуло на нього. Йому занудило, хвиля панічного страху сколихнулася в грудях. Подумалося: та це ж бо справджується недавній кошмар!
І тоді він побачив велетня. Височезне, неоковирне одоробло — схоже на нетряка, але більше, лютіше і набагато, набагато потворніше! Його широке тупе обличчя було поцятковане і все в рубцях. Плаский ніс нюхав повітря, важкі опуклі дуги брів супилися над глибоко посадженими червоними очима, що пронизували морок лісового долу.
Рук знов опустився на м’яку листяну підстилку, що вкривала землю, і затамував подих. Лишалася надія, що велет його ще не побачив.
— Уррґ! — рохнув той через плече, і до нього підійшов ще один печерник із вищербленими жовтими нігтями та довгим закошланим волоссям.
— Аарґ! — відповів першому другий. Він дістав списа з гігантського сагайдака, перекинутого через плече, і замахав ним у повітрі. — Аарґ!
Звідусіль залунали такі самі відповіді, а з-поміж тіней вийшло ще кілька незграбних обрів-печерників. Рук задрижав із жаху. Кожна з потвор носила на шиї черепи, цілі «намиста» черепів, нанизаних на шкіряні шворки. Коли печерники йшли, ті черепи торохтіли, щирячись своїми щелепами і зирячи навсебіч порожніми очницями.
— ААРҐ!
Перший печерник завважив Рука. Їхні погляди зустрілися.
— Ні, ні, ні! — замимрив Рук, відчайдушно намагаючись утекти поповзом на спині, хапаючись руками за всяку нехворощ.
Потворний велетень неквапно наближався. Ось він звів свою важку, м’язисту руку і кинув списа. Рук ухилився.
Спис просвистів над ним і впав у хащу за Руковою головою. Потвора дістала ще одного списа і, важко ступаючи, пішла на нього, торохтячи своїм намистом із черепів. Ось вона роззявила пащеку, показавши частокіл довгих, чисто тобі вовчих, зубів.
— ААРҐ! — ревнуло чудовисько.
Гострий біль пронизав Рукові уражене коліно. І він упав без сил. Ні, таки нема рятунку. Нічого він не вдіє. Він чув важку ступу, від якої стугоніла земля: гуп! гуп! Чув задушливий сморід. У мерехкому світлі зблиснули грубо обтесані грані крем’яного вістря, коли печерник замахнувся ним для удару.
— ААРҐ!
Рук заплющив очі. А ось і кінець його недобаченого кошмару, — майнула гірка думка.
І тут просто позад нього щось люто зашкряботіло, а тоді гучно захурчало. Печерник ще раз ревнув.
Рук роззирнувся і побачив густий, щільний рій маленьких сріблясто-чорних сухорлявих істот, що випурхували з заростей, куди шугнув спис, не влучивши в нього, Рука. Попри всю безнадійність його становища, в ньому прокинувся нюх, прокинулось завзяття щирого землезнавця. Ці пташечки, з їхніми довгими шпичастими дзьобами та куцими трикутними крильцями, доводилися безперечною ріднею щуроптахам, які колись гніздилися у трюмах великих небесних кораблів. Як і щуроптахи, вони літали зграями. Одначе, на відміну від своїх сумирних родичів-санітарів, ці невеличкі люті тварючки, либонь, були мисливці.