Крадійка книжок
- Автор: Зузак Маркус
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978- 617-12-0092-0
- Переводчик: Наталія Гоїн
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Крадійка книжок». Краткое содержание книги:
— Претендент на чемпіонський титул! — проспівав коментатор. — У його жилах, — він зробив паузу для ефекту, — єврейська кров. — Натовп охнув, ніби зграя упирів. — З вагою…
Далі вже ніхто не слухав. Коментатора заглушила лайка з трибун, а Макс спостерігав, як його супротивник скинув халата і вийшов на середину рингу, щоб послухати правила і потиснути руки.
- Guten Tag , пане Гітлер, — кивнув Макс, але фюрер тільки зблиснув своїми жовтими зубами і знову прикрив їх губами.
— Панове, — почав огрядний суддя у чорних шортах і блакитній сорочці. Метелик прилип йому до горла. — Найперше і найважливіше — ми всі хочемо чесного бою. — А тепер він звертався лише до фюрера . — Якщо, звісно ж, пан Гітлер не почне програвати. Якби таке трапилося, ми не проти заплющити очі на будь-яку нечисту гру, до якої ви можете вдатися, щоб розтерти по підлозі цього смердючого єврейського покидька. — Тоді кивнув, дуже люб’язно. — Все зрозуміло?
Фюрер вперше заговорив:
— Цілком.
А от Максові суддя кинув погрозу.
— На твоєму місці, мій єврейський друже, я б поводився дуже обережно. Таки-так, дуже обережно, — і обох відправили до їхніх кутків.
На мить запала тиша.
І гонг.
Першим з кутка вирвався фюрер — худий, на незграбних ногах, він підлетів до Макса і сильно зацідив йому в обличчя. Юрба захвилювалася, звук від гонга досі бринів у її вухах, а задоволені усмішки обліпили канати. Ротом Гітлер випускав своє задимлене дихання, а його руки цілили Максові в обличчя, завдали декілька ударів в губи, ніс, підборіддя — та Макс досі не вийшов зі свого кутка. Щоб трохи пом’якшити удари, від затулив обличчя обома руками, але фюрер кинувся атакувати його ребра, нирки і легені. А очі, очі фюрера. Такі чудові карі очі — як і в єврея — сповнені такої рішучості, що навіть Макс на мить застиг, приголомшений, зустрівши їх погляд поміж змазаними ударами боксерських рукавиць.
Був тільки один раунд, і він тривав годинами, майже без змін.
Фюрер гамселив єврейську боксерську грушу.
Все було забризкано єврейською кров’ю.
Ніби червоні дощові хмари на білому небі, покриття під їхніми ногами.
З часом у Макса почали підкошуватися ноги, його вилиці беззвучно стогнали, а радісне обличчя фюрера все віддалялося, віддалялося, доки виснажений, збитий і поламаний єврей не гепнувся на підлогу.
Спершу — ревіння.
Тоді — тиша.
Суддя почав рахувати. У нього був золотий зуб і жмути волосся у ніздрях.
Повільно Макс Ванденбурґ, єврей, підвівся на ноги і випростався. Його голос тремтів. Насмішка.
— Ну ж бо, фюрере, — промовив він, і цього разу, коли Адольф Гітлер намірився його вдарити, єврей трохи відступив і швиргонув його в куток. Завдав декілька ударів, постійно цілячись у те саме місце.
У вуса.
На сьомому ударі Макс схибив. Удар припав на підборіддя фюрера. Гітлер одразу врізався в канати, зігнувся і впав на коліна. Цього разу суддя не рахував. Він втік до кутка. Юрба відвела очі, втупилася у своє пиво. Все ще на колінах, фюрер перевірив, чи ніде немає крові, і пригладив волосся — справа наліво. Піднявшись на ноги, під схвальні вигуки багатотисячного натовпу, він трохи подався вперед і зробив щось дуже дивне. Він обернувся до єврея спиною і стягнув боксерські рукавиці.
Юрба заціпеніла від подиву.
— Він здався, — прошепотів хтось, проте за мить Адольф Гітлер уже видерся на канати і звернувся до них з трибуни.
— Мої співвітчизники! — вигукнув він. — Ви бачите, що тут щойно сталося, чи не так? — З голими грудьми, з переможним поглядом, він вказав на Макса. — Ви бачите, що те, з чим ми маємо справу, набагато підступніше, ніж ми собі уявляли? Ви бачите?
Юрба відповіла:
— Бачимо, фюрере !
— Ви ж бачите, що цей ворог знайшов способи — свої мерзенні способи — пробити нашу оборону, і я, звісно ж, не можу стояти тут наодинці і боротися з ним. — Його слова можна було розгледіти. Вони посипалися з його рота, ніби дорогоцінне каміння. — Подивіться на нього! Добре подивіться. — Всі подивилися. На закривавленого Макса Ванденбурґа. — Поки ми тут говоримо, він підступом намагається проникнути на вашу вулицю. Поселитися у сусідньому будинку. Усюди вовтузяться його родичі, він хоче вижити вас. Він… — Гітлер кинув на Макса короткий погляд, сповнений відрази. — Він заволодіє вами і незабаром уже не стоятиме за прилавком вашої крамниці, а сидітиме в задній кімнаті і куритиме люльку. Ви не встигнете й отямитися, як будете працювати на нього за мізерну платню, а він ледве переставлятиме ноги від купи грошей у власних кишенях. Ви просто стоятимете і дозволите йому зробити це? Ви стоятимете осторонь, як ваші правителі у минулому, що віддали нашу землю кому попало, що продали її ціною кількох підписів? Ви стоятимете, безсилі щось вдіяти? Чи… — тепер він видерся ще на один канат, — чи ви підніметеся на цей ринг разом зі мною?
Макс стрепенувся. У нього в животі нерозбірливо озвався страх.
Адольф добив його.
— Чи ви підніметеся сюди зі мною і ми разом подолаємо цього ворога?
У підвалі будинку під номером тридцять три, що на Небесній вулиці, Макс Ванденбурґ відчував на собі кулаки цілої нації. Один за одним німці видиралися до боксерського рингу і збивали його з ніг. Вони вибили з нього кров. Залишили корчитися від болю. Мільйони — доки він востаннє не звівся на ноги…
Він побачив, як ще одна постать перелізла через канати. Дівчинка, вона повільно перейшла ринг. Макс помітив сльозу, що прорізала її ліву щоку. У правій руці вона тримала газету.
— Кросворд, — лагідно промовила вона, — нерозгаданий, — і простягнула газету йому.
Темрява.
Нічого, окрім темряви.
Лише підвал. Лише єврей.
Новий сон: декілька ночей по тому
Було за полудень. Лізель спустилася до підвалу. Макс саме відтискався.
Вона якийсь час безмовно спостерігала, а коли підійшла і сіла біля нього, Макс підвівся і сперся на стіну.
— Чи я розказував тобі, - запитав він, — що останнім часом мені сняться нові сни?
Лізель трохи посунулася, щоб розгледіти його обличчя.
— Але вони сняться мені тоді, коли я не сплю. — Він кивнув на незапалену гасову лампу. — Інколи я гашу світло. Тоді стою тут і чекаю.
— На що?
Макс виправив:
— Не на що. На кого.
Якийсь час Лізель нічого не відповідала. То була одна з тих розмов, коли між репліками має минути трохи часу.
— На кого ти чекаєш?
Макс не рухався.
— На фюрера. — Він промовив це цілком серйозно. — Тому я і тренуюся.
— Відтискаєшся?
— Саме так. — Він підійшов до бетонних сходів. — Щоночі у темряві я чекаю, поки фюрер спуститься цими східцями до підвалу. Він приходить, і ми з ним б’ємося, годинами.
Лізель теж підвелася.
— Хто перемагає?
Спершу Макс хотів сказати, що жоден з них, але краєм ока помітив банки з фарбою, полотнища і купу газет, що росла вгору. Він дивився на слова, довгу хмару і фігурки на стіні.
— Я, — відповів він.
Так, ніби розкрив її долоню, поклав туди слова і знову її закрив.
Під землею, у Молькінґу, в Німеччині, двоє людей стояли в підвалі і розмовляли. Звучить як початок якогось жарту:
— Отож, сидять у підвалі єврей і німець…
Це, однак, жартом не було.
Малярі: початок червня
Іншим заняттям Макса стали залишки «Mein Kampf» . Він обережно вийняв з книжки кожну сторіночку і розклав їх на підлозі, щоб укрити шаром фарби. Тоді розвісив на мотузці, щоб ті підсохли, і знову помістив до палітурки. Одного дня, коли Лізель після школи спустилася до підвалу, вона побачила, що Макс, Роза і тато разом розфарбовують сторінки. Більшість з них уже висіли на мотузці, прикріплені прищепками, — мабуть, саме так вони і виготовили «Навислого чоловіка».