Вибрані твори. Том I

Пред (нiяково). В такому разi... (Уриває, не знаючи, що казати. Потiм промовляє з силуваною веселiстю). Яку нiсенiтницю ми тут з вами плещемо! Звiсно, ви чудово порозумiєтеся з вашою матiр’ю. (Встає й оглядає краєвид). Як у вас тут гарно!

Вiвi (спокiйно). Змiнюючи розмову, ви тiльки стверджуєте мої найгiршi пiдозрiння. Ви вважаєте мене за дурнiшу, нiж, гадаю, я є справдi.

Пред. Вашi найгiршi пiдозрiння! Пробi, не кажiть цього. Як можна так казати?

Вiвi. Чому про життя моєї матерi не можна говорити?

Пред. Подумайте, панно Вiвi. Це ж цiлком природно, що я не важуся говорити позаочi про мою давню знайому, до того ще з її власною дочкою. Коли вона приїде, ви ще з нею досхочу набалакаєтесь. (Тоскно). Цiкаво, чому вона бариться.

Вiвi. Вона теж не схоче про це говорити. (Встає). А втiм, я вас не силую. Тiльки пам’ятайте моє слово, пане Преде; я певна, що коли мати почує про мої плани щодо Ченсерi-Лейн, мiж нами ще зчиниться велика бiйка.

Пред (сумно). Боюсь, що так.

Вiвi. Перемога буде на моєму боцi, бо менi не треба нiчого, крiм залiзничного квитка до Лондона, а там я можу другого ж таки дня розпочати сама заробляти собi на хлiб, допомагаючи Гонорiї. Окрiм того, в мене нема нiякихтаємниць, а в неї, здається, є. Це моя перевага над матiр’ю, й коли буде треба, то я з неї скористаюся.

Пред (вражений). Нi, панно Ворен, в жодному разi! Ви не дозволите собi цього зробити.

Вiвi. То скажiть, чому цього не можна.

Пред. Аж нiяк не можу. Спитайте ваше власне серце. (Вона посмiхається з його сентиментальности). Окрiм того, ви можете бути з нею надто смiливi. Коли ж ваша мати гнiвається, з нею жартувати небезпечно.

Вiвi. Ви мене не злякаєте, пане Преде. Того разу на Ченсерi-Лейн я мала нагоду добре розпiзнати двох жiнок, дуже подiбних до моєї матерi, що приходили до Гонорiї на пораду. Будьте певнi, перемога моя буде. Але якщо я, не знаючи нiчого, завдам їй бiльшого жалю, нiж потрiбно, то пам’ятайте, що це ви вiдмовилися менi розкрити всю правду. Ну, годi про це. (Бере свiй стiлець i знов тим самим потужним розмахом переносить його ближче до ґамака).

Пред (не витримавши, нарештi зважується). Ще слово, панно Ворен. Краще я вже вам скажу. Це дуже важко, але...

Панi Воренi сер Джордж Крофтс з’являються перед ворiтьми. Панi Ворен — жiнка мiж 40 й 50 роками, на вроду не погана, чепурно вдягнена, на головi блискучий капелюх; яскравого кольору блуза з модними рукавами щiльно облягає бюст. Трохи вередлива й владна, але загалом поставна й бадьора жiнказайдиголова.

Крофтс — високий огрядний чоловiк, рокiв щось iз 50, по-модному вбраний, наче молодий гульвiса. Гугнявий глухий голос, що зовсiм не пасує до його потужної постатi. Чисто поголенi щелепи, як у бульдоґа, великi плескуватi вуха й груба шия, — загалом найогиднiше поєднання дiлка, спортсмена й джиґуна в однiй особi.

Вiвi. Аж ось i вони. (Іде їм назустрiч; вони ввiходять до саду). Добридень, мамо. Пан Пред чекає на вас уже з пiвгодини.

Панi Ворен. Коли ви чекали, Преддi, то вам нiхто не винен. Я сподiвалася, у вас стане розуму догадатись, що я приїду тригодинним потягом. Вiвi, мила, одягни капелюха, бо запечешся на сонцi. А я й забула вас познайомити. Сер Джордж Крофтс, маленька Вiвi. (Крофтс надзвичайно поштиво наближається до Вiвi. Вона киває, але не рухається, щоб подати руку).

Крофтс. Чи смiю я стиснути вашу руку, панно? Менi здається, немов я здавна знаю вас, як дочку панi Ворен, мого давнього друга.

Вiвi (кинувши на нього шпаркий погляд). Як хочете. (Бере його делiкатно простягнену руку й так стискає, що вiн широко розплющує очi; потiм вiдвертається й каже матерi). Ходiмо до хати, чи, може, я принесу ще два стiльцi? (Іде на ґанок по стiльцi).

Панi Ворен. Ну, Джордже, що ви про неї скажете?

Крофтс (скривившись од болю). Рука в неї дужа. Ви з нею здоровкалися, Преде?