Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
Відбити заточений уламок труби…
Відбити величезний кухонний ніж, який уже майже розсік надвоє намотану на твоє зап’ястя куртку. Це ставало дедалі важче.
— Один, — сказав я касиру, що сидів у пластиковому тубусі.
Купивши квиток, я зайшов до кінотеатру і, побачивши в лаковому дзеркалі плаката, як до віконця касира підбігли китайці, кинувся коридором, минаючи вхід до зали і прикриваючи за собою двері жіночого туалету.
Відкрив вікно, вибив ударом відірваного від стіни умивальника сітку і, перестрибнувши через підвіконня, побіг по заваленому сміттям і вилинялими афішами дворику.
Доки мої переслідувачі зрозуміли, куди я подівся, я був уже далеко.
Увесь день лив дощ, і раптом у небі засяяло сонце, відбиваючись у бризках фонтана, що запрацював за спинами китайців.
Я наткнувся на них на малесенькій площі. Вони саме обідали біля фургончика піцеріі. Випльовуючи і кидаючи їжу на прилавок, вони кинулися до мене, а як тільки я зупинився, завмерли, стиснувши кулаки. Отоді струмені фонтана і піднялися догори, обливаючи їх крижаною водою.
Як каже Сашко:
— Гопля!
Але китайці навіть не звернули на це уваги.
Зірвавшись із місця, вони побігли до мене. А школярки у синіх піджаках — учениці молодшого класу — завмерли, спостерігаючи за нами витріщеними очима.
Але як вони не намагалися, так і не побачили, що я робив для того, щоб один з китайців перекинувся через спину, другий — перелетів через мармурову лавку, завмерши за нею, а третій — збив із ніг міма, який збирав милостиню, намагаючись зобразити статую свободи для прийнятих ним за американців болгарських туристів. Четвертого китайця я зустрів ударами обох кулаків у груди. Можна було обійтися і без подібних ефектів, але я не хотів розчаровувати школярок, які за мене вболівали.
І їм сподобалося. Принаймні, коли останній китаєць упав, вони почали підстрибувати, кричати і плескати в долоні. А їхня класна керівничка глянула на мене поверх окулярів і підморгнула, але в мене просто не було на це часу.
— О, — я звернув у провулок, побачив їх, а вони побачили мене. За мить я вже біг, а китайці мчали за мною.
Через два перехрестя (одне з них на червоне світло), сходинками банку (побачивши мене, охоронці біля входу схопилися за пістолети). Повз автобус, який рушив, не дочекавшись мене. Повз газетярів, що наповняли газетами торговий автомат. Просто в двері маленького магазину.
Двері були старими. І зачинившись за мною, вони ще довго валандалися і скрипіли величезними мідними петлями. Так і не зупинившись, бо за кілька секунд їх відчинили китайці.
Відчинили, вбігли всередину і завмерли.
Так-так. Перш ніж забігати в цей магазин, треба було прочитати вивіску над входом.
Меч, із яким я їх зустрів серед прикрашених зброєю та обладунками стін, був середньої ціни підробкою. Але підробкою, зробленою із справжньої сталі.
— Вибачте, — я взяв його за жовте плече і вийняв з машини, у яку він хотів сісти.
— Це моє таксі, — ощирився зупинений мною чернець.
— Та ти що?!
— Добре-добре.
— Поїхали, — сказав я таксисту.
А китайці, спізнившись на вісім секунд, почали стрибати край тротуару, намагаючись зупинити машину й для себе.
— То ваші друзі? — запитав таксист, підносячи до губ мікрофон. Ми були розділені куленепробивним склом, і щоб сказати йому «ні», я мав натиснути на кнопку.
— Будемо їх чекати чи відриваємось?
Я показав йому пачку грошей.
— Ясно.
Ми відірвалися.
Відірвалися… І знову зустрілись.
З тими самими? Важко сказати. Років двадцять тому їх узагалі не можна було відрізнити один від одного, бо всі вони носили сині мундири і полотняні кашкети з зірками. А тепер…
Ні. З цим я ще не стикався. Принаймні, я ще не бачив нікого в такій куртці зі вставками із чорного латексу.
Я саме збирався подзвонити Дмитрові, коли вони заґелґотали, побачивши мене. Штовхаючись (вулиця була тісною, саме закінчився робочий день), вони кинулися до мене, який височів над півтораметровою юрбою. Так. Тут я був вищий від усіх. Але ж мені не ставати через це на коліна?
Їх було восьмеро.
Перестрибнувши через сміттєвий бак, я опинився в тупику між двома будинками. Під нижньою з поперечин, приліпленої до глухої стіни пожежної драбини. Підстрибнувши, я зміг на неї видертися.
Щоб дістати до драбини, китайцям довелося підтягувати сміттєвий бак.