Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
День був холодним. І пакет із м’ясом приємно зігрівав долоню.
Я звернув на вуличку біля свого будинку і побачив на ній одразу п’ять автомобілів із незнайомими номерами.
І штук десять китайців, які попрямували до мене з усіх боків — від стін, з-поза дерев, з під’їздів будинків.
Проживши тут десять років, починаєш розуміти, чим вони відрізняються від японців. А різниця разюча, така ж, як між грузином і азербайджанцем.
Японці все-таки більше схожі на нас. Потім ідуть в’єтнамці, корейці, і вже тоді — китайці. Найазіатськіші з усіх азіатів — жовті люди з берегів Жовтої ріки.
Глянути на обличчя, зрозуміти: «тріада». Кивнути самому собі: «Ага» і, витягши з кишені телефон, викликати натисканням однієї кнопки номер Дмитра:
— У мене вже почалося, — сказав я і кинув телефон в обличчя першого з китайців.
Потім, перехопивши пакунок із якіторі в ліву руку, я стрибнув і вдарив ногою одразу по трьох пласких обличчях.
— Ну?!
Приземлившись, я прийняв захисну стійку і стис кулак. І китаєць, який завмер за п’ятнадцять сантиметрів від мене, побачивши мій кулак, завбільшки з його голову, навіть позадкував.
Але за мить, замруживши очі, він закричав: «Я-а-а-а-а!!!» — й кинувся на мене.
І решта приєдналися до нього:
— Я-а-а-а-а!!!!!
За первісною легендою, метою товариства була помста за вбивство урядовцями ченця з буддійського храму Шао-Лінь-си. Надалі, з розширенням соціальної бази товариства, змінилися сфери діяльності тріад, було висунуто завдання боротьби за майно й соціальні права їх членів. Тріади стають масовою організацією, з численними відгалуженнями по всій країні, однак її вплив поширюється переважно на приморські провінції Китаю.
— Викликати поліцію? — обізвалася жінка з вікна четвертого поверху.
— Навіщо? — запитав я, оглядаючи китайців, що валялися навколо мене. — Краще швидку допомогу.
От тільки я залишився без вечері. Пакунок порвався, і шашлички тепер валялися в крові й у дощових калюжах.
Як вони мене знаходили? Не знаю. Але вони знаходили мене всі наступні сорок чотири години.
Наприклад, коли я вийшов із магазину спортивних товарів із загорненою в яскравий обгортковий папір бейсбольною битою.
Усімох. Як старанні учні Великого Дракона.
«І так ми вміємо». Кулачок об кулачок. «І так», — ніжками об асфальт — раз, два, три — шарк-шарк-шарк. «І так». Стрибнути, закрутитися і припасти до землі.
— А ну ж бо, — мені було цікаво.
Я навіть дозволив одному з них спробувати перебити мою биту.
— А-а-а! — він затряс побілілою від удару рукою.
— Бачиш, — сказав я, — погано вчився.
І міцніше взявшись за биту, вдарив його по нозі. Трохи нижче від коліна.
Школа: «Гуманний майстер з бейсбольною битою».
А я ж спочатку був справді дуже гуманним, не те що не вбивав, а навіть не калічив по-справжньому нікого з них. Але коли вони мене дістали…
А Дмитро стояв, піднявши руки вгору, оточений чотирма автомобілями, що притиснули його до глухої стіни.
Можна було б заскочити на капот і перебігти через дах якоїсь із їхніх машин… Якби діти, що висипали з цих автомобілів, не були озброєні автоматами.
— Все-все, — сказав Дмитро. — Спіймався я. Спіймався.
Уважніше придивився до одного з азіатів (єдиного, який не був озброєний) і уточнив:
— Кадуцо-сан?
— Так, — кивнув той.
І тут у Дмитровій кишені задзвонив телефон.
Дзвонив я, тоді ще тільки наближаючись до свого будинку:
— У мене вже почалося.
— Чудесно, — криво посміхнувся Дмитро.
Тоді відключив телефон і запитав у Кадуцо-сана:
— Може, пройдемо до мене? У сенсі: в гості.
Сан, який приїхав до нього в супроводі автоматників, був главою однієї з місцевих банд якудз.
Цікаво стало багатію, вирішив він чашки шинкарські поближче розглянути. Взяв одну — язиком від задоволення прицмокнув, узяв іншу — головою схвально кивнув. Узяв третю — та від подиву так із роззявленим ротом сидіти й залишився.
А одягнений у фартух із вишитим на ньому фазаном-транссексуалом (подарунок Дмитра; Сашкова реакція — «яка гидота») Сашко готував собі обід, не в такт притупуючи під пісеньку з присланої для нього Мариною касети: