Мій тато — кілер
- Автор: Є Євген
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-061-3
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Мій тато — кілер». Краткое содержание книги:
Депутат. Не для всіх.
Пожежник. Банально.
Мент… еее… себто, міліціонер?… Ну, ви самі зрозуміли.
Може, кілер? Зважаючи на героїв сучасних російських телесеріалів та різних бойовиків, цілком можливо. Втім, вирішувати тільки вам. Ми лише радимо прочитати новий твір Євгена Є. Автор у своєму стилі вирішив поміркувати на тему: а чи можуть бути у кілерів діти, і як вони сприйматимуть професію свого батька. Може, пишатимуться, може, соромитимуться, а може, замовлять когось батькові…
І медитативно-даоський приспів:
— Ну, хто там ще? — насупився Сашко, знімаючи сковорідку — яйця-помідори-ковбаса-сир-перець-майонез (яєць — чотирнадцять штук) — із вогню. — Зараз! Я ж сказав «зараз»!!!
Дзвонили безупинно. Натиснули на кнопку дзвоника і не відпускали її доти, доки Сашко не відчинив двері.
— Чого тобі?
— Я-а-а-а-а-а!!! — закричав перший із шести китайців.
— Ага, — сказав Сашко. — Ясно.
Він жив на третьому поверсі…
Двоє з гостей скотилися аж до пофарбованих червоним лаком дверей підвалу.
— Усі? — запитав Сашко і, відповівши самому собі: — Усі, — зачинив двері й повернувся на кухню.
Майже одразу ж поринаючи в музику, яка лунала з магнітофона, що стояв на холодильнику. Зображуючи те, що мало бути танцем.
Під прислані Мариною пісеньки:
Хто б міг подумати, що він здатний на щось таке? Я маю на увазі: танцювати.
Я ж перестав бути гуманним після того, як китайці спробували мене підстрелити. Годину тому я витратив майже вісімсот доларів на бронежилет, і от з’являються два красені, стріляють мені в спину — і псують його.
Удар у праву нирку був таким, що я впав на коліна, обхоплюючи себе обома руками і прислухаючись до дивовижного болю всередині.
Другий постріл потривожив стару рану, яка вже почала заживати. Це теж не зробило мене добрішим.
Я стояв на колінах, скривившись від болю, а вони підійшли до мене, стискаючи в руках пістолети.
— Чень-день-жень.
— Хань-чань-дань.
А вже потім огидною англійською:
— Ти ходите з нами.
— Обов’язково, — сказав я, але вже після того, як, схопивши обох китайців за штани, ривком перекинув їх на спини і вдарив одного, а потім іншого кулаком у груди.
Щосили. Немов вони були стопками черепиці, кожну з яких я мав розбити вщент.
— Ось тобі й хань-дань, — сказав я, встаючи.
Тепер у мене було два пістолети.
Не супер, але все-таки…
Зате, переслідуючи мене, китайці змогли побачити Нагано. Де ми тільки не побували. Пил яких тільки вулиць і площ вони не піднімали, падаючи, перекидаючись після особливо вдалого удару і котячись.
Хоч усе-таки більше за все їм подобалося нападати на мене в підворітнях.
Я кружляв містом. Вони кружляли за мною. І якщо їхній рух нагадував рух по павутині — від центру до окраїн, то я рухався за годинниковою стрілкою, зіштовхуючись із ними в найнесподіваніших місцях. Із китайцями, які вирішили, що саме я віддам їм диск, привезений, а потім благополучно відвезений моєю дочкою.
«Що за дивовижна штучка!!! Ніколи в житті не бачив чогось схожого!!! Б’юся об заклад, немає на світі іншої такої чашки!!!»
Схилився шинкар у шанобливому поклоні, а тоді й каже:
«Пробачте мені великодушно, але я не можу продати цю чашку. Дісталася вона мені від батька, а батькові — від діда. Багато поколінь нашої родини зберігали її як найціннішу річ!»
«Зачарована чашка»
Я вдарив його чолом у перенісся, потім збив ним (повислим на моїх руках, як зламана лялька) його приятеля, озброєного гайковим ключем. А тоді й зовсім захистився ним, підставивши його спину під удар обрізком ринви.
Нічого-нічого. Йому не було боляче. Адже він був непритомний.
І так два дні. І якщо в перший день вони робили все, щоб доставити мене в «найкращому вигляді», то на другий були готові перетворити мене на «голову, що говорить», на людину без рук і ніг, головне, щоб я міг відповісти на ті питання, які їх цікавили.
Вони з’являлися з дивною зброєю. З тим, що можна було купити в будь-якому магазині: з ножами, ломиками, гайковими ключами, а то й просто з обрізками труб.
Десяток їх купили кілька акумуляторів для газонокосарок, притягли на пустир, де, виливши кислоту і розбивши корпуси, зібрали докупи свинцеві пластини.
А потім вони сиділи навколо багаття, плавили свинець і відливали з нього кастети з десятисантиметровими шипами, виливаючи розплавлений метал у форми, видавлені просто в землі.
Відбити руку з кастетом…