Там, де козам роги правлять
- Автор: Паукшта Евгеніуш
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Олексій Федосенко
- Жанр: Советская классическая проза
Электронная книга - «Там, де козам роги правлять». Краткое содержание книги:
На батьківщині письменника ця повість вийшла вже трьома виданнями (1959, 1961, 1968).
Озирнувся. Метек, який сидів зовсім недалеко — можна було палицею докинути, саме витягав чималу рибину. Сто чортів, а тут хоч би що.
— Дуже швидко, треба спокійніше і повільніше,— бурчав сам до себе.
І знову нічогісінько. А ті — він бачив і чув — ловили. Едек зціпив зуби. Згадав осінню пригоду. «Хай йому чорт,— подумав,— не щастить мені з рибою».
Зненацька рвучко, з усієї сили шарпнув вудлище. Помітив ще, як велика риба, ударившись животом об лід, зникла в глибині. А, чорт! Оглянувся, чи ніхто не бачить, як страшенно погано у нього виходить. Надто різко рвонув, не стримав емоцій.
Знову занурив блешню і потягнув угору; відчув легке тріпотіння — отже, риба схопила. Тепер він уже не смикав — стискуючи зуби, щоб зберегти спокій, витягував жилку. Голова окуня визирнула великими очима з води і... повільно зникла під льодом.
Едек мало не заплакав з люті. Тепер уже надто повільно. Авжеж, не підсік, як казав Метек. Окунь слабо схопив і зірвався...
Потім знову довго-довго нічого не було. Заспокоював себе тим, що й у інших ішло не набагато краще.
І раптом смикнуло. Він підсік трохи сильно, задирчала, випорснувши з-під пальця, котушка. Він мерщій притримав її, почав намотувати жилку. Відчув сильний опір. Ого-го! Аж тремтів од напруження. Вже під самою кригою помітив білясте черево, котушка знову задирчала, жилка трошки ослабла. Потім намотувати стало важче, котушка пищала, насилу крутив її... Що робити?
— Метек! Метек!
— Що?
— Здоровенне щось, не можу впоратись...
Метек одразу підскочив до нього.
— Ану дай! О чорт, що там таке? — Трошки почекав.— Риба, бо смикає, ще й як! Ти, мабуть, забагато відпустив?
— Здається.
— Могла заплутати жилку в корінні, тоді це гірше.
Долонею почав стукати по вудлищу. І ось котушка знову крутнулася. Метек виждав і рівно, спокійно почав намотувати жилку.
— Тепер іде. Бери, витягай сам. Твоя риба... Що ж це може бути?
— Уважно стежив за рухами товариша.
— Повільніше, повільніше, спокійно. Попусти, тільки трошечки... Тягне?
— Ні.
— То піднімай, піднімай, але без нервів.
Секунди напруженого чекання.
— Стривай, я візьму підсакою. О, є! Ф’ю-ю-у-у!
Аж свиснув, викидаючи спритно схоплену підсакою довгу рибину. А тоді рвучко обняв Едека.
— Ти знаєш, що це таке? Судак, кілограмів зо три... Вперше чую, щоб зимою під кригою брав судак. Пощастило тобі...
Едек аж сяяв. Зневажливо випнув губи.
— Ти ще дивись! Це гарне місце, тут є риба...
На крик Метека весь гурт зібрався коло судака. Не могли надивуватися цій несподіваній здобичі. А Едек тим часом, мов нічого й не сталося, розмірено опускав свою вудочку в темний отвір ополонки. Нічого не брало.
— Треба переждати. Перейдімо на нове місце. А за якусь годину можна буде повернутися сюди.
— Я залишаюся,— не згоджувавсь Едек.
— Щастя ти маєш, а рибальської тями — ні на гріш,— засміявся Метек і пішов ловити трохи далі.
Стало холодно. На них було тепле взуття, проте від льоду починали мерзнути ноги. Вітер дув хоч і невеличкий, але на озері, на відкритому місці гуляв вільно. Кружляв, завівав то з одного боку, то з другого, рвучко налітав, несучи хмари дрібненького, колючого снігу. Нахмарило. Плями лісів злилися в одну темну стіну, затуманилися, вже не так вирізняючись на тлі неба, яке низько висіло над землею.
Едек тугіше затягнув пояс на поношеному осінньому пальті, підняв комір. Спасибі лісничому, дав ватянку. Без неї він не витримав би на такому вітрищі, бр-р!
Узяв вудочку в ліву руку. Нічого не брало. Невже Метек казав правду? Але місце добре, такий судак! Едек задоволено оглянувся на пійману рибу, яка вже задубіла на холоді.
Товариші одійшли значно далі. Часом хтось із них довбав у кризі нову ополонку, луна від ударів котилась удалину, відбивалась од лісу і повертала назад — глуха, придушена.
Едек ловко підсік, так, як учив Метек. Найцікавіше, що він зробив це зовсім автоматично. Великий окунь вискочив на лід, упав разом з блешнею, сильно б’ючи хвостом, підстрибував, падав, аж стогнучи, і далі танцював у приступах розпачливого бунту.
Здобич знову збільшилася — Едек піймав одну за одною ще дві рибини. Був задоволений. Повертатиметься не з порожніми руками. Та ще такий судак.
До нього прийшов Міхал — змерз, казав, що от-от почнеться метелиця. В рибнику ніс кілька окунів.
— У тебе більше,— мовив він спокійно, оцінюючи Едеків улов.— Бере? У мене тут ні разу не клюнуло. Може, перейдемо тим боком затоки, уздовж берега? Он там, де очерет довгим клином заходить у воду,— показував він рукою.— Влітку там усяка дрібнота хмарами випливає на поверхню. І щуку добрячу я там піймав на живця. Спробуймо.