Там, де козам роги правлять

— Не казав, але могла б догадатися...

— Ну, бачиш, не догадалася, Надто дурна для тебе. Нема чого шкодувати...

Кульчик, так само пригнічений, розчісуючи п’ятірнею свій густий, як у папуаса, чуб, услід за Метеком важко видерся на гірку. Ой, як не хотілося йому зараз братися з товаришем до історії літератури... Якось ніхто не вмів там писати про кохання. Клем був ладен взагалі зневіритися в літературній творчості всіх письменників, і своїй власній теж...

Пхаючи мотоцикл до комірчини біля хліва, котра тимчасово правила за гараж, Едек відчував, що нудьга, яка огортала його останнім часом, у цей день ніби відступилася. Він стільки гасав, сміявся, навіть ковтнув горілки, покрутився коло дівчат... Повинен був трохи розворушитися, щоб справді не здуріти, байдикуючи після лікарні. Якби робота була, але мине ще багато днів без неї. Казав лісничий — аж після Нового року....

Ззаду почувся голос пана Гасинця. Хлопець зупинився.

— Слухай-но, Едек, у мене до тебе велике прохання... Бачиш, на ніч бере морозець, сніг підмерзне. Тоді, мабуть, випаде пороша, а по ній можна багато чого прочитати. Я раненько піду в ліс, є діло. Але, розумієш, оце зараз помітив, що в мене зосталося тільки два набої до рушниці. А я не люблю ходити з порожніми руками. Чи не з’їздив би ти до старшого лісничого — попросити пачку набоїв, а якщо багато нема, то хоч кілька штук. Через день-два я віддам. Добре?

— Залюбки. Мені все одно нічого робити.— Едек охоче повернув мотоцикл.

Лісничий якусь хвильку дивився на нього. Він любив цього хлопця, хоч і розумів, яке лихо в ньому сидить. Пам’ятав своє минуле життя, в молодості по-всякому складалося, а все ж таки з нього вийшли люди. Може, так буде і з Залєським...

— Я б і сам з тобою поїхав,— знову озвався Гасинець.— Але тут ще прийдуть бригадири по зарплату для своїх бригад. Передавай привіт старшому лісничому.

— Добре! — Едек уже перекрикував гуркіт мотора.

Хлопець зрадів цьому дорученню. Побачить Віку. Не знати чому, він часто думав про неї. Від того випадку, коли назвав її козою, він бачив дівчину тільки раз — у Піші. Вона саме виходила з районного управління, де працювала. Привіталася холодно, балакати не мала часу. Усе ще гнівалася. Проте, оглянувшись, Едек побачив, що й вона озирнулася. Отже, все-таки...

Може, тепер трапиться нагода викурити люльку миру. Чого їм жити, як кіт із собакою? Хоча вона й гостра на язик, як сипоне колючками, то й не позбираєш. Треба буде попросити вибачення, корона, хай йому чорт, з голови не спаде, а джентльменом із нею він таки не був, що й казати...

Ну й щастить йому сьогодні на поїздки та на дівчат...

Загальмував раптово, але мотоцикл добряче трусонуло — тільки в останню мить Едек помітив чималу яму з лівого боку дороги, не встиг звернути. Тепер він уважніше дивився поперед себе.

Гарно було. Яскраве світло фари вихоплювало з темряви дорогу, м’яко окутувало стовбури і нижні гілки велетенських ялин. Це був старий ліс — чи не найкрасивіше в районі місце. До землі широкими плахтами звисали здоровенні гілляки, пригнуті великими шапками снігу, який тисяччю блискіток сяяв у променях світла. Було тихо, спокійно, вітер ущух, а може, просто не досягав сюди, до нижніх верств пущі. Кущі ліщини і напрочуд рясної тут городини хилилися над дорогою, ніби хотіли обійняти її.