Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2

12.

 ранцузи — нарід веселий, навіть коли виконує серйозні обов'язки. Тому жандарми зібрали в одну камеру всіх фальшивих індусів. До магараджі Алі-Бен-Алі згодом додався факір To-Ка, що зачинявся у скляній домовині на вісім діб і спав, а також віщун Се-Не-Те, у якого відділялася від тулубу рука і пурхала по залі, витягуючи хустинки з чоловічих кишень (разом із гаманцями, звичайно). Ніхто з них не збирався знімати машкару один перед одним — і всі поважно грали свої ролі. Віщун Се-Не-Те стверджував, що всі кризи у світі трапляються в роки, коли сума чисел давала тринадцять: 1903, 1912, 1921...

— Це значить, що наступною кризою ми будемо загрожені 1930-го, а потім аж 2029-го року, — проказував він медитативною інтонацією, дивлячись поверх голів уявних глядачів.

Алі-Бен-Алі мовчав і мимохіть плакав: сльози безперестанку котилися щоками і скапували на парчевий халат.

To-Ка безжурно посвистував на розмаїті пташині голоси, вдаючи із себе чи не святого Франциска Ассізького, що був палким шанувальником птахів.

В'язничні наглядачі пристоювали під камерою і наслухали щебетання щасливого індуса.

Так пройшла доба, і нарешті ними почав цікавитися сам комісар, викликаючи кожного на розмову. Хто там у чому зізнавався, нам невідомо, а ось каяття Алі-Бен-Алі можемо переказати.

— Так, ви маєте рацію, я — не магараджа, я фільмовий артист, який потрапив у скруту, — витираючи п'ястуками очі, скиглив Шиньйон. — Якщо ви бачили «Хрещену матір», то я там мав ролю молодого коханця.

— Мені нема коли бігати по кінах, — байдуже відповів комісар, чиє невиспане лице і синюватий ніс вказували на прикмети іншого захоплення. — Де ви мешкали?

— У Парижі...

— Адреса!

Франсуа назвав.

— Ми перевіримо! — гаркнув, ніби вилаявся, комісар.

— Ви мене відпустите? Я просто зараз без роботи, тому приміряв на себе ролю...

— Облиште! Ваша роля мені відома: ви задимлювали тяму жінкам і щось патякали про їхню будучину. Вони вам солено за це платили, особливо після споглядання кістяків. Штраф п'ять тисяч або у Сент-Квентін[53] на перевиховання. То як?

— Штраф! — не замислюючись, погодився Шиньйон. — Моя дружина...

— Ваша дружина виїхала з помешкання, якщо вона й справді дружина, а не жінка до спання. Хто за вас заплатить?

— Хто заплатить? — перепитав Франсуа.

Кого він знав у Парижі — при грошах і славі? Ошуканого Турбійона... Та чи він погодиться? Може, скаже: я вперше бачу сього чоловіка... Але треба ризикнути!

— Так маєте знайомців з грошима? — спитав насмішкувато комісар. — Чи вони всі вже виїхали в Індію?

— За мене заплатить Андре Турбійон!

Комісар видихнув щось подібне на сміх: хихих-хихих.

— То що — викликати сюди шанованого месьє Турбійона — власника часопису і театру?

— Викликайте...

Турбійон примчав під вечір.

— О-ла-ла! Франсуа? Комісаре, це й справді фільмовий артист — ніяких сумнівів! Ми, щоправда, розійшлися за... непевних обставин... проте лишилися приятелями. П'ять тисяч? Він того не вартий! Брехливий тип і нецікавий типаж! Та доведеться заплатити, якщо ви, комісаре, випхаєте його із Франції. Тобі куди хочеться поїхати?