Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2

Кучерявий примружив очі, мовби розглядав не велета, а комаху.

— Ну, твоя мускулатура не така вже й бездоганна, та й черевце намічається. Одне слово — не Аполлон! Я б тебе зобразив чотирикутником і двома трикутниками, а замість голови — куб!

— Не ображай чоловіка — ти його вперше бачиш! — нарешті промовив слово один із тих, що займалися не мистецькою справою прання сорочок.

Він підійшов до Збишека і почав обмацувати його плечі й передпліччя, як би купував собі раба чи ґладіатора. Циганєвич стерпів, бо знав, що в головах мистців така завірюха думок, в якій можна згубитися.

— Сідай на...

Стільців у помешканню не було, на грубо збитій табуретці стояла мидниця, а в кутку — здоровенний баняк, у який би наші сільські ґаздині зливали помиї для свиней. Та баняк був порожній і стояв угору дном.

Збишеків співрозмовник підкотив його до єдиного віконця.

— Сідай! Замислюйся! Підіпри підборіддя! Та не стискай пальці в кулак! Подайся вперед! Отаким я тебе ліпитиму! Бачиш, — звернувся до кучерявого, — черевця не буде видно.

— Стійте, хлопці, ми ще не домовилися! Я, власне, шукаю Макса...

— А ти певний, що він тобі зрадіє? — в'їдливо поцікавився кучерявий. — Він тепер мешкає на віл і неподалік Єлисейських полів, має з десять служниць і мажордома, червоне авто з водієм. Навіщо ти йому?

— Буду теж водити авто... Я вмію.

— І возитимеш ремісника від мистецтва? А ми тобі пропонуємо світову славу!

— Хлопці, що я з тою славою робитиму? Мені не треба слави — я потребую заробітку.

— Я тобі віддам увесь гонорар після виставки, — пообіцяв скульптор.

— А коли виставка?

— За рік...

Збишек не знав, як розмовляти з цими дітьми, що вірять у неймовірні речі: успіх через рік, добрий заробок, славу на весь світ...

— А на що я житиму?

— Ну, ми щодня вторговуємо пару франків, а інколи й більше...

— І їсте цибулячу зупу, в якій немає й шматочка м'яса. Я цього вже скуштував.

Збишек одяг сорочку і накинув на плечі маринарку, ніби збирався йти, хоча не мав на думці ніякого маршруту. Він навіть не знав, де заночує.

Проте скульптор мав ще один, останній, арґумент:

— Месьє, у нас, справді, життя — не мед, проте нас не чіпають жандарми. Вони знають, що ми — дрібні порушники закону, а на це можна позирати крізь пальці. І в нас не заведено доносити в жандармерію. Ви тут у безпеці.

— Я скрізь у безпеці! — не піддавався Збишек.

— Колись мене загребли у відділок, коли я заснув під кущем у Булоні, — ніби не чув скульптор. — Так я там бачив цікавий портрет одного чоловіка, який утік з в'язниці. Він чимось схожий на вас... Моє око — гостре й пильне!