Іван Сила на прізвисько «Кротон»
- Автор: Копинець Антон
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97405-1-9
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Іван Сила на прізвисько «Кротон»». Краткое содержание книги:
Дзвенить гірський струмочок, перестрибуючи камінці. Десь із-за густих дерев обізвалася сопілка. Ген там, у долині, весілля справляють. Горянки танцюють польку — веселу і грайливу. Надпливає ніч, і на берег красуні-Влтави виходять русалки…
Річка стає неспокійною. Сердито мчить-рветься на Святоянські пороги і необавки опиняється на волі. Плеще хвилями, цілує береги і біжить до руїн Вишеграду…
А ось і Шарка — та зваблива дівчина, що заманила до себе рицарів, а потому знищувала їх…
Зазеленіли луки, загомоніли ліси. А на узліссі розкинувся табір Яна Жижки. Звідси воїни чеського полководця вирушали на захист рідної країни. Звучить гімн таборитів — величавий і дещо суворий.
З туману випливає висока гора Бланік. У ній, розповідають, сховалося військо таборитів, аби вийти звідти лише тоді, коли над батьківщиною нависне ворожий меч…
І знову — флояра, сопілка, арфа…
Іван так заплескав під кінець, що сусіди почали оглядатися. В очах його світилися радість і подив. Він ні на кого не дивився, нікого не чув, бо був у полоні тієї музики, що зачарувала його, розбурхала в ньому найтонші струни, котрі досі стояли незайманими, а тепер заспівали ніжністю і суворістю, благородством і красою.
— Досить, друже мій, а то ще раз повторять на твоє прохання. Пошкодуй музикантів!
Лише тоді Іван перестав плескати.
Як виходили з залу, Сила взяв Яна під руку і сказав на вухо та так, аби почула й Ганічка:
— Будете сердитися, Яне, чи ні, а я вас більше слухати не буду.
— Шкодуєш?
— Шкодую, що досі ще не чув такого дива дивного. Дуже шкодую.
Чемпіон республіки
Брость на каштанах усміхається, а завтра так буде реготати, що аж трісне від сміху! Чого ж би їй не вишкірятися? Чого ж би їй не стріляти, коли весняне сонце пнеться своїми променями до сонних пуп’янків і лоскоче-залоскочує їх?
Зранку переносив мішки з борошном. Палічек і його помічник уже знали, що Іван Сила три-чотири години відпрацьовує у них щоднини, а потім до надвечір’я кудись зникає. Мабуть, має ще й іншу роботу. Та у списку найбільше кілограмів у Силовій рубриці. А як би цілий день переносив? Той би, певно, й десять тонн понатягував. Напарники по-дружньому заздрили йому. Порубка, правда, іноді по-своєму застерігав Івана:
— Життя, як вогонь: початок його полум’я, а кінець — попіл. Чим довше буде горіти той вогонь, тим краще буде твоє життя. Бережи той вогонь, бо знадобиться на старості літ!
«А, може, правду каже Старий? Айбо не буду по мірці переносити, як і мішок не дуже тяжкий…»
Іван прикупив навіть дешевий годинник, аби ніколи більше не запізнюватися на заняття до Неймана. До зорі схопився з ліжка. Помився, переодягнувся та й узяв свій чемоданчик, як називали вантажники гирю в двадцять п’ять кілограмів, з якою Сила ніде не розлучався. Навіть у трамваї, і то тримав її, аби відчувати який-небудь тягар.
«Пану Нейману треба догодити. Учора придивлявся, як у мене грають мускули. Чому б їм не грати, як щось роблять? Айбо, каже, що треба їх держати, аби не грали, коли піднімаю штангу. Та й ноги не так розчепірюю, як треба. І лікті неподатливі. Каже, на грудях мало придержую штангу. Та я би її і цілий день так удержав!.. Про якісь волокна у м’язах говорив. Де ті волокна, коли там саме м’ясо!..».
На тому місяці Іван легко вижимав за трьома разами по триста шістдесят кілограмів. Це на той час був рекорд республіки з Іванової вагової категорії. Та Нейман ніколи не поспішав похвалитися цим досягненням свого вихованця. Чимось був незадоволений, очевидячки Іван мав піднімати більше. Та не одразу хотів цього досягти: необхідний поступовий перехід від однієї ваги до другої, вищої. Вже вчора Іван вижимав більше, ніж колись Нейман на чемпіонаті. І ніяк не міг здогадатися, чому це не задовольняє професора. Не хотів випитувати в нього. Мовчав. І так мовчки виконував усі вибрики Неймана. Йому видніше, що робить.
Іван так звик до Неймана, що вже розумів його з півслова. Це подобалося професору. Коли іноді похвалить Силу, але не поплескає по плечу, це означає, що чекає від нього більшого. Аби за короткий час Іван оволодів складним за координацією рухом та ще з великою вагою в руках, потрібна рухливість, швидкість, реакція. Щоб придбати ці якості, неодмінно потрібно полюбити гімнастику, легку атлетику, спортивні ігри. А Сила називає все це у комплексі дитячою забавкою.
«Мусай — великий чоловік, — думав Іван, проходячи через хвіртку Нейманового двору. — Зроблю, коли професору треба! Аби не сердився на мене…».
Все починалося ніби заново: пробірування по доріжці, стрибки у довжну, у висоту, глибоке дихання, тренування м’язів. Нейман тільки бігав за Іваном та поглядав на секундомір, щоб кожну вправу виконати точно, по-нейманівськи.