Іван Сила на прізвисько «Кротон»
- Автор: Копинець Антон
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97405-1-9
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Іван Сила на прізвисько «Кротон»». Краткое содержание книги:
Вона схопила Іванову правицю і почала своє віщування:
— Будеш, паночку, мати велику дорогу. У тій дорозі може на тебе чекати велика біда. Будеш мати красну жонку, але будеш любити і других. Станеш багатим на дітей і на гроші. Будеш мати велику славу. Через тоту славу будеш мати біду. Єдна особа дуже журиться за тобою… Даш іще коруну, та повім ти, же котра дівка стане твоєю жоною.
— Я, небого, й так знаю.
— Гай-гай, не та, на котру ти думаєш!
— Ота. Я другу не хочу.
— А чи знаєш, чи вона тебе хоче? Дай іще коруну, не скупися. Будь щедрим, коли тобі правду кажуть.
— Я такою правдою жити не хочу. Відступися, бо чекають мене.
Свадеба стояв збоку, усміхався.
— Тебе й заворожити можна! — сказав, коли нарешті Іван вирвався від циганки.
Та Сила не звертав уваги, бо перед ним стояв величезний щит. Крупними червоними та синіми буквами на ньому написано: «Прем’єра! Перша в Празі! Б. Сметана. «Моя батьківщина». Купуйте завчасно квитки!».
Іван зиркнув на Свадебу:
— То ваш знайомий, Яне? — і кивнув головою на щит.
— Сметана? — здивувався Свадеба і ледь-ледь усміхнувся. — Чому ти так думаєш?
— Бо пісню його грали.
— Не пісню. А танець, музику!.. — і замислено додав: — То наш спільний знайомий, друже мій. Бедржих Сметана — великий музикант, композитор. Сьогодні будуть грати його визначний твір — «Моя батьківщина».
— А може, підемо? — по-дитячому зрадів Іван.
— Ми ж домовилися в оперу.
— На другу неділю.
— На такі розкоші я не маю гроші, братку. Там квитки дуже дорогі.
— То не біда! Я зараз! — метнувся до похідної каси.
Тут уже заперечувати не було коли. По правді кажучи, Свадебі давно кортіло послухати цю музику. Адже Сметана — його улюблений композитор. Знайомий майже з усіма його творами. Перечитав життєпис композитора. Знав, крім того, й інші подробиці про нього.
— Три цетлики[71]! — потряс Іван квитками.
— Чому брав такі дорогі?
— Я купував не дорогі, а найкращі!
Казковий зал Національного Празького театру приголомшив Івана. Спочатку легінь розгубився. Бо здалося йому, щопотрапив на той світ, у царство, де треба бути святим і покірним, де лише слухають мудрість старших і вчаться-призвичаюються ходити по їхніх стопах. Івану стало душно, незручно. Йому хотілося скинути з себе білу сорочку і ту краватку, що давила шию. Чомусь і черевики тисли ноги, хоч дома, в Свадеби, були при нозі. Навіть новий костюм — вільний і акуратний — також заважав. Айбо терпів. І лише тоді, коли побачив, що Ганічка з Яном почувають себе в театрі, як дома, дещо урівноважувався. Та серце ще й тепер гупало більше, аніж після підняття штанги.
Десь там, за бархатною завісою, тринькали струни, бурчали контрабаси. Сміялися сопілки та флояри, бриніли віолончелі, перегукувалися-розмовляли між собою гобої, кларнети, фаготи, валторни, труби, тромбони, скрипки, альти, і ніби всіх утихомирювали акорди арфи.
Скільки тут панства, о Господи!
Коло них, вибачаючись, пройшли двоє наперед. Він у чорному костюмі. В білій сорочці, як Іван. В неї на голові якесь рябунча-глечик, а на очі спущена чорна рянда-ганчірка. «Може, боїться паніка, аби їй мушка не сіла на твар[72], — подумав Іван, дивлячись на сітчасту вуаль. — Мудряки то пани у великих містах… Айбо Терка ніколи би не повісила собі таке на очі».
— Мені здається, Іване, що ти колись скаржився на свій слух, — неголосно заговорив Свадеба. А ти знаєш, що Сметана написав цей надзвичайний музичний твір, коли був уже зовсім глухим. Та він серцем відчував музику…
Світло в залі почало згасати. З внутрішнього боку над аркою сцени загорілися софіти, на авансцені — прожектори, що розрізували червону оксамитову завісу, яка почала роздвоюватися.
«Майже сто музик! Господи, ба де їх тілько наглядали? А чей з усьої Чехії поназбирували!».
Музиканти встали. Зал заплескав.
Свадеба шепнув Іванові на вухо:
— Добре слухай кожний інструмент!..
Диригент махнув паличкою, і в залі полилася мелодія першої частини симфонії.
— «Вишеград»… Це так називається замок. Отой великий, за Прагою. Там колись жили могутні чеські богатирі…
Іван махнув рукою, аби Свадеба не шептав, бо заважає слухати.
«Яка красна музика! — подумав Іван, заворожений першими акордами. — Ба ци не можна би ото так про Довбуша написати?».
Зал заповнюється то суворими, то величавими, то благородними акордами.
Іван примружив очі і ніби почув голос славетного співця Любомира, котрий під звуки арфи розповідає про свою батьківщину.