Іван Сила на прізвисько «Кротон»
- Автор: Копинець Антон
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-966-97405-1-9
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Іван Сила на прізвисько «Кротон»». Краткое содержание книги:
— Не смійтеся наді мною, Яне, — пробасив Іван. Голос його як здригався.
— Добре, — нарешті погодився Свадеба. — Добре.
— А діти далеко звідси? — іншим голосом запитав Іван.
— До неділі будуть дома.
— Правда? — зрадів Іван більше, аніж тим грошам. — Дайте руку на те!
— Правда, друже мій. Маленького в школу треба давати.
— Тепер спокійно буду спати…
Та той спокій тільки марився. «Ба ци не захворів нянько? Ба ци повернулися братове? Ба ци має ще корова їсти?.. Завтра зажену гроші домів. І Терці пакунок. Через два тижні Покрова. Може, встигне дійти. Якби лише скоріше діти прийшли. Тоді я вже не буду журитися, кому давати гроші за квартиру! Двоє заробляємо, двоє і будемо родину удержувати…».
Коли сонце зайчиком стрибнуло на стіні, з кухні вирвався тужливий голос скрипки. Спочатку вона заридала, а згодом пішла у танок — бурхливий, бадьорий, гарячий. В такт мелодії Іван робить присядки. «Хіба наш циганин так заграє? Чорта лисого!.. Чому я ще ніколи не чув, аби Ян грав оцю музику? Та ще зранку?». І скрипка покликала Івана в кухню.
— Красна співанка!
— То наш Сметана написав.
— Я ще не чув.
— Один раз на рік я її граю.
— Чому так рідко?
— На своє свято. Чотирнадцятого жовтня, друже мій. Покрова… Перший день чарівної осені… — замріявся Ян. — З цього дня почалося моє літочислення…
— Поздоровляю, поздоровляю, Яне! Живіть міцно, як наш дуб! Будьте багаті, як наддунайська нива і щедрі, як наші ліси на гриби!
— Ого, ти, бачу, й віншувати майстер! — зрадів Свадеба, тримаючи міцно Іванову руку у своїй.
— Як я догадуюся, на іменини ви обіцяли піти зо мною в театр. Правда?
— В оперний. То вже така традиція у нас з Ганічкою. Та спочатку підемо на п’яц[70]. Треба щось докупити.
— Знаю, знаю…
«Покрова… Ба ци дістала Терка мою квітчасту хустину?»
Щонеділі чоловікам Ганічка поручала прикупити на ринку свіжих овочів та фруктів. Іванові було цікаво на тій торговиці, повній не тільки різним ганчір’ям та оселедцями, а й багатій на різні пригоди. Шум і гамір натовпу, теленькання шарманок, прорізуючий писк свистульок-цукерок, викрики-запрошення продавців — все приваблювало сюди і приносило у його буденне життя якусь розмаїтість.
Звернули до м’ясаря, що примантив натовп. Раз по раз він підкидав над головою замашну двадцятип’ятикілограмову гирю, ловив її у повітрі на льоту, і, задоволений своїм хистом, відходив убік, ставав червоним, як буженина.
— Можна мені попробувати? — забаглося Івану.
— Не відкусиш із неї. Бери, пробуй. Уже не такі мірялися зо мною, та хвіст мишачий підняли!
На тому м’ясар запнувся: Іван тримав гирю над головою, не розгинаючи ліктів. Той, очевидно, не міг цього зробити, бо зачудувався, навіть руки в нього застигли над вагою з ножем і куснем м’яса. У нього заграла права щелепа. Це означало, що м’ясникові псувався настрій. Ще б пак! Вперше за своє життя бачить на власні очі, що якийсь шмаркач грається з гирею краще, аніж він. Що тепер скажуть покупці?
Іван ще раз високо підкинув гирю над головою, випучив груди, аби падала на них. В м’ясника випала з рук ціла легеня, яку щойно хотів зважити. Гиря вдарилася Іванові в груди і відлетіла майже до м’ясника.
— Гі-гі-гі! — загіготався самозакоханий м’ясоруб. — Дурниця то, хлопче! Ти, лайдаку, п’ять геллерів зігни. Гі-гі-гі! Тоді я повірю, же через п’ятдесят років буде з тебе міцний чоловік! Гі-гі-гі!
Іван пошурупав у кишені.
Ті, що стояли в черзі, забувши за чим прийшли до м’ясаря, розщедрилися на насмішкуваті реготи. М’ясник також гиготався від задоволення. Подав Іванові монету у п’ять геллерів. Сила подивився на неї з обох боків, здавив пальцями. Метал не підкорявся. Самою силою тут не візьмеш. Кілька разів пробував сяк і так, але п’ятак залишався таким, яким і був випущений з монетного двору. Раптом Іван стис зубами, а в двох пальцях туго згинав грайцар. Через якусь мить простягнув долоню, на якій виблискував півколом складений удвоє п’ятак…
Що на тому ярмарку не побачиш. Ось і циганка наштовхнулася на Івана:
— Погадаю, молодий пане, аби здоров був!
— Я й так здоровий, Марчо! Гадай, небого, хворим та слабим.
— За коруну повім ти, же котра краля має серце до тебе, а котра хоче зганити твою любов.
— Дуригріш ото, чорнолиця!
— Айбо не будеш знати, де можеш у біду застряти, — не відступала циганка.
— На, маєш коруну, та не заважай!
— Дай руку, молодий пане!