Що таке антична філософія?

Хоча стоїки, як ми щойно бачили, використовували діалектичний метод у своєму навчанні, це не заважало тому, що вони намагалися також викладати свою доктрину у вигляді строгої систематичної послідовності, а це викликало у згадану добу захоплення; вони також вимагали від своїх учнів, щоб ті постійно зберігали в умі шляхом безперервного зусилля пам’яті найсуттєвіші з догм школи.

Тут ми бачимо значення того, що позначають поняттям системи. Йдеться не про концептуальну конструкцію, яка була б метою в собі і яка наче випадково передбачала б етичні висновки стосовно стоїчного чи епікурейського способу життя. Система має своєю метою підсумувати засадничі догми у стислій формі, пов’язати їх між собою шляхом строгої аргументації, з метою сформувати дуже концентрований систематичний первінь, іноді навіть підсумований у короткій сентенції, яка внаслідок цього матиме найбільшу силу переконання, найкращу мнемотехнічну ефективність. А отже, система має передусім психагогічну цінність: вона покликана вплинути на душу слухача чи читача. Це не означає, що такий теорійний дискурс не відповідає вимогам логічної зв’язності: зовсім навпаки, саме ця зв’язність забезпечує його силу. Бо будучи виразом вибору життя, система має на меті спонукати до такого вибору.

Сучасного читача, безперечно, здивує надзвичайна стабільність методологічних принципів чи догм у більшості філософських шкіл Античності з IV століття до Різдва Христового і аж до II чи III століття нашої ери. Вона обумовлена саме тим, що філософування означало вибір певного способу життя і що цьому способові життя відповідав або критичний метод, як у випадку методу скептиків чи академіків, про яких ми ще поговоримо, або догми, які виправдовують спосіб життя. Для догматичних філософій, таких як епікурейство чи стоїцизм, система, тобто зв’язна сукупність засадничих догм, є недоторканою, оскільки вона інтимно пов’язана зі способом епікурейського чи стоїчного життя. Це не означає, що в цих школах забороняється будь-яка дискусія; зокрема, стоїчна школа дуже швидко розпалася на різні напрями. Але розбіжності та суперечки давали змогу зберігати основоположний вибір та догми, які його виражають. Вони стосувалися лише другорядних пунктів, наприклад, теорій небесних чи земних феноменів, або ж способу доведення чи систематизації догм, або методів навчання. І ці дискусії були справою тих, хто просунувся у вченні, тобто тих, хто добре засвоїв засадничі догми[309].