Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
— Передавати вас росіянам ми не збираємось. Це — перше, — сказав він тихим, приємним голосом. — Друге: ви хочете працювати у нас?
— Безумовно, — поспіхом відповів Окайомов, уже добре розуміючи, про яку роботу йдеться.
— Ну от і чудово! Ви голодні?
— Я нічого не їв з учорашнього дня, — майже сердито відповів Окайомов і простягнув руку до сифона. — Дозвольте?
— Ми зараз поїдемо до мене обідати.
Маленький будиночок, куди вони приїхали, стояв на околиці міста. Висока й кремезна, як чоловік, німкеня провела їх у вітальню і спинилася біля дверей, чекаючи розпоряджень.
— Обід на двох. Французького вина. Сигарет.
Німкеня пішла. Цивільний запросив Окайомова сісти за низенький столик.
— Давайте знайомитись. Моє прізвище Барч.
Вони потиснули один одному руки і посміхнулись.
— Ось що робить війна, містер Окайомов, — все ще сміючись, сказав Барч. — Вона не тільки перетворює на порох держави, але й хитро перетасовує людей. І не тільки хитро, але й розумно. Чи не правда?
— Я б сказав інакше, — Окайомов, хитро примружившись, дивився на Барча: — Вона призводить до розумних випадковостей.
— Випадковостей?.. — Барч задумався.
— Розумних випадковостей, — повторив Окайомов.
Барч махнув рукою і розсміявся:
— Я ще в коледжі ненавидів філософію. По-моєму, вся вона складається з мудрувань, які так само легко довести, як і спростувати.
— Одне можу сказати, — Окайомов усміхнувся: — з таким поглядом на філософію в Росії ви не мали б успіху…
— Звичайно! — Барч зареготав. — Марксисти з'їли б мене з тельбухами!
Поки німкеня накривала на стіл, вони мовчали. Потім Барч налив у бокали вина й промовив:
— Давайте вип'ємо за наше знайомство!
Вони випили й закурили сигарети. Барч сказав:
— А тепер розкажіть мені про своє життя. У вашій особистій справі німці з властивим їм педантизмом пронумерували дати і події вашої біографії, а мене цікавлять живі деталі, психологія, загалом те, що люди називають долею. Часу в нас достатньо. Прошу вас…
Окайомов почав розповідати. Вперше за все своє життя він розказував про себе правду. У анкетах, які він заповнював там, у Радянському Союзі, він усе вигадував. Спершу говорити йому було важко, раз у раз на правду наповзала брехня, і він збивався, але потім вперше пережите відчуття, що перед ним сидить людина, якій він може сказати все, ніби відсвіжило його пам'ять, брехня неначе відступила, і все його життя постало перед ним у своїй жорстокій правді…
Григорій Окайомов пам'ятав два дитинства. Одне — затишне, тепле, світле. Друге — тривожне, холодне, зле. Перше минуло у великому білокам'яному особняку, що стояв на Соборній площі багатого сибірського міста. Взимку він любив з величезного вікна напівкруглої вітальні дивитися, як на площі танцювала люта хуртовина, як безжалісно шмагала вона пішоходів і швидко намітала ребристі замети. А у вітальні було тепло і тихо; кругом, наче лаковане, блищало листя фікусів; ззаду в каміні весело потріскували сухі дрова… Рівно о четвертій буланий жеребець із завитою гривою виносив на площу розмальований візок, на якому, неприродно випроставшись, сидів батько, його полковницька папаха хвацько заломлена назад, руки в білих рукавичках складені на ефесі срібної шаблі. Візок зупинявся коло ґанку, кучер відкидав килимок-запону, і батько важко сходив на присипаний пісочком тротуар. Григорій біг йому назустріч…
До найменших дрібниць пам'ятав Григорій одне різдво — останнє різдво затишного дитинства. У вітальні, маківкою впершись у стелю, стояла густа, пахуча ялина. Ввечері на ній засяяло безліч свічок, і запах хвої змішався з запахом воску. Зарослий бородою дідусь грав на піаніно вальс. Гості строкатим натовпом стояли навколо ялинки і ахкали. І тоді батько взяв його за руку і підвів до ялинки.
«Ну, синку, — сказав він, — давай подивимося, що приніс тобі Дід Мороз…» — Він трохи підняв нижні гілки ялинки — там, у синій тіні, стояв, поблискуючи нікелем, триколісний велосипед. Ще не зовсім вірячи своєму щастю, Григорій кинувся батькові на шию, і в цю мить пролунав дзвін розбитого скла, на вулиці загриміли два гучні постріли. Батько схопився за плече і, хитаючись, пішов на ялинку. Крики, жіночий вереск. Мати підхопила Григорія на руки і понесла в дитячу…
Це було різдво сімнадцятого року. І, власне, з цих двох пострілів у вікно і почалося друге, зле дитинство Григорія, назавжди зв'язане в його пам'яті з перестуком вагонних коліс, із страшенним холодом і безладною стріляниною.