Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
А втім, у єдиного пасажира літака документи можна було б знайти, та, переглядаючи їх, люди здивовано б питали: хто ж він, цей чоловік? — адже в їхніх руках виявилося б одразу кілька документів, усі на різні прізвища, але з фотографією однієї й тієї ж сорокарічної людини з красивим мужнім обличчям і напрочуд спокійними очима.
Але з літаком поки що нічого не сталося, і він летів далі в нічному небі. Самітний пасажир — власник кількох документів — дрімав, відкинувшись на спинку сидіння, затиснутого в тісному відсіку позаду пілотської кабіни.
Перед обличчям пасажира заблимало червоне вічко сигнальної лампочки — льотчик хотів розмовляти з пасажиром. Лінивим рухом пасажир узяв з колін радіонавушники.
— Слухайте! Слухайте! — голос льотчика низький, хриплий, навушник з ним ледве справлявся, і пасажир мусив напружено прислухатися. — Зараз година сімнадцять хвилин. Починаю знижуватись. За десять хвилин можна зняти кисневу маску і приготуватися до стрибка. Через сорок хвилин будьте готові стрибати.
Червоне вічко ще раз блимнуло і погасло. Пасажир подивився на годинник.
В ту саму мить на землі молоденький офіцер засік і квапливо записав час — нарешті земля виявила дивний літак! Це була вже радянська земля. Локаторний пост намацав літак невидимим променем, і на екрані літак з'явився ледь помітною рухливою крапкою. Одразу задзвонили телефони і по проводах полетіли стрімкі слова наказів.
Літак швидко йшов на зниження. У пасажира закололо у вухах, і він перестав чути рев моторів. Глянувши ще раз на годинник, він зірвав з обличчя маску. Мабуть, літак був ще дуже високо — пасажирові було важко дихати: він судорожно хапав повітря відкритим ротом, його рука вже потяглась за маскою, але в цей час дихати стало легше, і він кинув маску за спинку сидіння.
Кілька хвилин пасажир сидів нерухомо. Матовий круг у стіні відсіку скупо освітлював його напружено зосереджене, мов у глухого, обличчя, на якому туга киснева маска лишила червоні смуги. Обличчя його було не тільки красиве й мужнє, але й розумне. Високий, опуклий лоб обрамляло густе каштанове волосся, ледь посріблене на скронях сивиною. Рівний з маленьким горбиком ніс. Вольове підборіддя. Пильні сірі очі. Досі він був закутаний у хутряну запону, а зараз він її скинув і зостався в поношеному сірому піджаку, під яким видно було вишивану українську сорочку. Зім'яті штани були заправлені в прості чоботи.
Під стелею спалахнула яскрава лампочка. Пасажир, не встаючи з крісла, розсунув ноги, зігнувся і почав відгвинчувати замки люка, вробленого в підлогу. Потім він устав, підняв з підлоги туго напханий рюкзак і старанно приладнав його на спину. Він навіть пострибав, щоб перевірити, як підігнані заплічні ремені. Потім витяг з-під крісла плоский ранець з парашутом і, підперезавшись ременями, прилаштував його на грудях. До пояса він пристебнув лопатку з коротким держаком.
Лампочка під стелею заблимала. Пасажир ривком відкрив люк, насунув на очі автомобільні окуляри, став на коліна і швидким, спритним рухом, головою вперед, пірнув униз.
Душної серпневої ночі сорок першого року на Західному фронті сталася трагічна подія, що коштувала життя багатьом радянським воїнам. У штабних документах вона була зафіксована коротко: «Саперна рота лейтенанта Окайомова майже вся загинула під час виконання бойового завдання…»
А сталося це так:
Лейтенант Окайомов одержав наказ — вночі переправити роту на протилежний берег річки і замінувати прибережну смугу.
Переправлялися на човнах. Лейтенант Окайомов стояв на носі першого човна. В дрібних брижах швидкої річки дробилися і танули зірки. На заході чорне небо наче трохи піднялося — там, над обрієм, ворушилася темно-червона заграва війни. Десь зовсім недалеко часто била одинока гармата; коли вона замовкала, можна було чути безладну стрілянину з гвинтівок. З усієї роти тільки Окайомов знав, що означали ці звуки, — там, праворуч від лісу, коло берега річки, рештки нашого полку з останніх сил стримували атаки гітлерівців, які рвалися до прибережної смуги. «На світанку вони пустять танки, — сказав Окайомову командир дивізії. — І якщо ви не встигнете замінувати смугу від річки до лісу, противник одріже рештки полку, і зайде нам у тил»…
Низько над річкою пролетів ворожий літак і розвісив у небі гірлянду освітлювальних авіабомб. Від їх білого світла річка здавалась молочною. Окайомов подивився на білі обличчя своїх солдатів, зустрівся з їхніми насторожено очікуючими поглядами й швидко одвернувся. Ворожа артилерія почала обстрілювати річку. Перші снаряди підняли гейзери води коло берега, од якого відпливли сапери. Невидимий в нічному небі ворожий літак, мабуть, корегував вогонь: наступні два снаряди накрили човен, який замикав стрій тих, що пливли, — за мить не стало видно ні човна, ні тих, хто був у ньому. Окайомов побачив, як вниз за течією річки з води виткнулася чиясь голова і одразу зникла.